Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Спецоїдство полягало в антисемітизмі. Наприклад, у Горлівці, коли студенти університету, євреї (майбутні фахівці) прийшли у шахти, розгнівані робітники запротестували: «Подивися, багато їх на виробництві? Безперечно, менше, ніж росіян, а начальством будуть тільки жиди»[704].

Неп був компромісом. На всіх рівнях політичної ієрархії існувало велике незадоволення громадянською згодою з політично неблагонадійними ворогами. Висловлювали велику стурбованість тим, що фахівці, які працюють на радянську владу, перекручують радянську політику. Тривога і далі доймала владу. Тому ставлення більшовицької влади до фахівців було суперечливим.

Скажімо, на одній конференції навесні 1923 р. І. С. Уншліхт (1879–1938) із ГПУ застерігав від надмірної довіри до спеців: серед них були ті, хто прагнув «економічної контрреволюції». Уншліхт заявив, що якась велика закордонна організація підтримувала контакт зі спецами, щоб почати «економічну контрреволюцію». Довести цей зв’язок було важко, оскільки наразі було неможливо навести докази існування організації, проте листи до заморських лідерів перехоплювали[705].

Наче для того, щоб заспокоїти робітників, уряд під час непу організував показові судові процеси. В першій половині 1920-х років у Донбасі відбулося кілька показових судів над спецами — в дусі Шахтинського процесу. (То була частина численних показових судів, інсценованих у 1920-х роках, і спрямованих проти української інтеліґенції, зокрема й груп зміновіхівців)[706]. Одним із найбільших судів над технічними фахівцями був Кадіївський процес, або «справа економічного шпигунства на Кадіївській шахті», 1924 р.[707]. Наприкінці 1923 р. і на початку 1924 р. ГПУ арештувало в Кадіївці значну кількість гірничих інженерів[708]. Декого з них у червні 1924 р. судили в Харкові, тодішній столиці України. Відповідачем номер один був колишній головний інженер Гуляков; крім нього, ще чотирьох інженерів — Манукяна, Балтаїтіса, Годзевича й Овсянного, — а також дружин Гулякова і Манукяна звинуватили в економічному шпигунстві й контрреволюції. Гулякова звинуватили в тому, що він передавав дані про шахти колишнім власникам, які живуть у Польщі. Гуляков визнав, що листувався зі своїми колишніми хазяями через «Ружицького», радника посольства Польщі в Харкові, який до революції був акціонером колишньої компанії «Дніпро». Гуляков також зізнався, що за свої послуги він отримував гроші від колишніх хазяїв, але заявив, що дані, які він надавав, не були секретні, бо він брав їх із газет і його листування не було незаконним. Гуляков сказав, що гроші, які він отримав, призначалися для допомоги колишнім працівникам, які жили в дуже скрутних умовах. Гулякова і його товариство звинуватили також у тому, що вони зумисне неправильно керували шахтами, внаслідок чого виробництво відставало, обладнання виходило з ладу, а трудова дисципліна була слабкою.

Згідно з повідомленням місцевої газети «Кочегарка», нібито злочини, скоєні Гуляковим і його товариством, були викриті «тільки тому», що його дружина, дочка старого донбаського робітника, повідомила владу, і їхню провину «доведено на суді лише завдяки її свідченням»[709]. Гулякова було визнано винним і засуджено до смерті, яку, «беручи до уваги могутність Радянської влади», замінили на десять років ув’язнення. Іншим звинувачуваним дали різні терміни тюремного ув’язнення — від двох до семи років. Дружині Гулякова оголосили догану, а дружину Манукяна засудили до одного року в’язниці, щоправда, умовно. Стаття в «Кочегарці», яка супроводила звіт про вирок суду, стверджувала, що не вся інтеліґенція «спалила за собою всі мости» і значний її пласт і далі плекає ненависть до радянської влади, перешкоджає її зусиллям і мріє про повернення капіталістів. Звідси і гуляковська зграя шпигунів[710].

Дуже схожу справу, в якій також фігурував поляк Ружицький і яку інсценували в Катеринославі (згодом Дніпропетровськ), почали у квітні 1924 р., а в липні 1925 р. двадцятьох людей (інженерів, технічних працівників, бухгалтерів, зокрема і з Донбасу) засудили до різних термінів ув’язнення[711].

І Кадіївська, і Катеринославська справи були згадані на Шахтинському процесі 1928 року; вони були свідченням постійного характеру «економічної контрреволюції»[712]. Про першу справу Є. Ф. Домченко, тодішній директор шахти в місті Сніжне, написав прокурору 1928 р.: коли Манукяна арештували, двоє інших майбутніх звинувачених на Шахтинському процесі — Н. П. Бояршинов і Л. Г. Рубанович [Рабинович] з «Донецьквугілля», в чиєму підпорядкуванні були шахти, — «сварили» його за те, що він «не підтримав» Манукяна і дозволив його заарештувати. З цього епізоду Домченко зробив висновок, що Бояршинов і Рабинович були пов’язані чи навіть керували кадіївською групою шкідників (вредителей). Невдовзі Домченка звільнили з посади ці двоє чоловіків[713].