Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

У промислових спільнотах старі специ стали символом старого режиму з усією його несправедливістю, бо справжні капіталісти і їхні спільники майже всі зникли. Лише кілька з них, як, наприклад, Адам Свіцин, колишній директор Новоросійської компанії в Юзівці, повернулися і працювали в Донбасі, вочевидь маючи ґарантії від радянської влади. (1928 р. Свіцина арештують). Коли керівництво колишньої Парамонівської копальні в Несвєтаї вирішило знову взяти на роботу колишнього управителя П. Е. Калніна на посаду головного інженера, інженера І. І. Некрасова на посаду його помічника, а ще одного інженера В. М. Кувалдіна як механіка, багато людей відкрито вимагали, щоб втрутився партійний секретар К. М. Горлов: «Жени його, Костю, в три шиї. Скільки вовка не годуй, він усе в ліс дивиться!» Для шахтарів Калнін, як і раніше, був управителем Парамоновської копальні[691]. (Калнін, Некрасов і Кубалдін були засуджені на знаменитому Шахтинському процесі 1928 р.)[692].

Старі інженери, чиє повернення на роботу не влаштовувало багатьох, терпіли образи від робітників і комуністів, які знущалися з них усіма можливими способами. Справді, робітники нарікали, що революція не дала їм ніякого добра[693]. Казали, що фахівці розкошують, а робітники ходять голі й голодні. На Щербинівській шахті інженери жили в будинках, де було від трьох до восьми кімнат, ванна, електрика і водогін, а також хлів для свійської худоби, у них була домашня прислуга і водій, яких оплачувала адміністрація. Дехто мав навіть власні поля, які обробляли коштом адміністрації. Вони отримували лише двадцять відсотків від того заробітку, який був у них до революції, зате в них було багато привілеїв і їм регулярно виплачували платню[694]. Більшості робітників жодна з вигод і привілеїв не була доступна. Тому у своїх переговорах із фахівцями робітники вдавалися до фізичних і словесних образ та «моральних тортур»[695]. Їхні почуття добре передає частушка, записана в Сталіно в середині 1920-х років:

Шахтер ходит по ночам,
Не вважает богачам;
Хоть какому богачу
Назад рыло сворочу[696]

.

Напади на фахівців стали такі поширені, що дістали окрему назву — спецоїдство.

Робітники часто здійснювали жорстокі напади на фахівців[697], розгнівані тим, що радянська влада ставиться до спеців надто гуманно[698]. Коли один комуніст зробив спробу вбити директора Артемівського родовища в Дебальцевому, партійна організація висунула вимогу звільнити його на тій підставі, що він діяв, керуючись своїм пролетарським інстинктом. Секретар партбюро шахти в Олховерську застрелив одного фахівця. 1924 р. на іншій шахті поблизу Артемівська один комуніст застрелив інженера, який примусив його працювати до кінця зміни[699]. В Україні так звана махаєвщина, велика ненависть до освічених людей, під час непу нібито зросла ще більше: слово «інтеліґент» стало образливим, а «належність не до робітничого класу стає злочином»[700].

Були також і дивні інциденти. 14 червня 1922 р. був убитий директор Должано-Ровенецької шахти № 1 Попов, а його дружина і дитина були поранені динамітом, підкинутим на підвіконня їхньої квартири. Попов був колишнім членом партії кадетів, і подейкували, що його вбивство — це справа рук партійних функціонерів Булюкіна, Жихарєва, Пашина, Абрамова, Ковалевського, Корнєва і Бойка (який всіма правдами і неправдами намагався посісти крісло директора шахти). За два тижні до того хтось випустив листівку, в якій із граматичними помилками писали про те, що Попов повернувся, щоб смоктати кров робітників, і закликали народ скинути Попова і всіх кадетів та козаків. Навіть перед убивством ходили чутки, що комуністи намагаються вбити Попова. Проте слідча комісія дійшла висновку, що якась політична організація (нібито група есерів), ворог комуністичної партії, скоїла це вбивство, щоб дискредитувати партійну владу. Листівка була підготовкою до цього акту. Пізніше справу передали до ГПУ[701]. Постає запитання, хто ж був автором злочину: комуністи, група есерів чи місцеве ГПУ.

Такий стан справ глибоко тривожив тих, хто керував вугільною промисловістю. Відомий професор Л. К. Рамзін (який 1930 р. стане головним звинуваченим на знаменитому процесі над Промисловою партією) стверджував, що значна частина труднощів, з якими стикався Донбас у відбудові економіки, виникла через те, що інженерів залякували і вони втікали з Донбасу[702]. Преса критикувала Рамзіна за його погляди, але, безперечно, найменшої аварії на підприємстві було досить, щоб інженер потрапив до в’язниці. 1926 р. не менше 50 відсотків інженерно-технічного персоналу Донбасу були притягнені до судової відповідальності, головним чином за нещасні випадки на виробництві[703].