Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Колективізація і розкуркулення були особливо нищівними щодо окремих етнічних груп. Розкуркулення серед болгарських, німецьких і грецьких селян було набагато вищим від пересічного рівня[759]. Десять відсотків селян-греків були депортовані. В Гришиному 40 відсотків німців-селян були розкуркулені[760]. Давні конфлікти ще з дореволюційного часу випливали на поверхню під час розкуркулення й колективізації[761]. Меншини могли б казати: «Приїхали кацапи з Росії на наші землі». Або: «Прийшов українець нами правити». В Маріуполі, наприклад, греки й українці доходили до бійок[762]. Багато греків й німців здебільшого марно намагалися втекти за кордон[763]. Чимало зруйнованих євреїв-крамарів були зігнані в єврейські колгоспи. Тридцять відсотків євреїв не мали громадянських прав[764].

Один із найважливіших наслідків колективізації і розкуркулення — перехід багатьох селян у промисловість і будівництво. 1928 р. Донбас і далі страждав від юрб безробітних, що порушували життя міст і селищ, спричиняли заворушення і брались до «антирадянської пропаґанди»[765]. Проте на початок 1929 р. кількість безробітних дуже зменшилась, а 1930 р. їх фактично не стало[766].

Донбас завжди притягував до себе робочу силу, але ліквідація безробіття і брак робочих рук за умов прискореної індустріалізації посилили його магнетичну притягальність. Історично Донбас завжди давав притулок утікачам, свою привабливість вільного степу він зберіг і під час колективізації: хто мав причини втікати, вірив, що зможе заховатися на Донбасі.

Коли наприкінці 1920-х років посилився загальний наступ на ринок, непмани, ремісники, священики, куркулі (зокрема й колишні козаки) змушені були покидати домівки й шукати роботи на Донбасі[767]. На Чубарській шахті, як свідчить офіційний документ, 28% робітників були «антирадянськими елементами: це колишні офіцери, жандарми і т. ін., всяка наволоч»[768]. За обрахунками Шейли Фіцпатрик, по всій країні принаймні десять мільйонів селян стали найманими робітниками і службовцями, і «троє з десяти селян, які в 1928–1932 рр. мігрували в міста й поповнювали ряди найманої робочої сили, зробили це, мабуть, цілком або почасти всупереч своїй волі у зв’язку з розкуркуленням». Ці обрахунки не беруть до уваги «саморозкуркулених», які «втекли з власної волі, боячись експропріації владою»[769]. Їх було багато. 1930 р., наприклад, на Північному Кавказі, який охоплював частину Донбасу, 11 000 родин мали виселити як куркулів «третьої категорії» (тих, хто уник ув’язнення і негайної депортації), але насправді виселили тільки 5000, бо «всі інші зникли»[770]. У жовтні 1930 р. наймання куркулів та інших «небажаних елементів» в промисловості зросло так, що уряду довелося видати таємне розпорядження про чистку підприємств від цих елементів[771]. Найбільшою проблемою для влади було виявлення цих людей, бо вони поводилися тихо і приховували свої справжні прізвища, часто ставали ударниками, а згодом — стахановцями.

Це розпорядження і боротьба з ворогами, що була його наслідком, виявилися неефективними: Донбас (як і вся країна) потребував робочої сили, і тому робітники будь-якого походження швидко знаходили роботу. Ніхто не мав працювати без відповідної документації, а проте багатьох робітників брали без жодної перевірки; інші мали фальшиві документи. Хоча багато робітників жило і працювало на Донбасі, постійно боячись, що їх викриють, є чимало свідчень, які доводять, що в ті часи роботу на Донбасі знайти було дуже легко[772].

Постійна загроза арешту зробила працю тимчасовою. Один свідок, що втік на Донбас після розкуркулення в Кіровограді у 1929 р., розповідав:

«...як ніхто не побачить вас із знайомих, то можете працювати, тільки треба мовчати, хто ви такий, звідкіля ви. Це ніколи не говориться. Це все було замкнуте в людині. Так ото працювали. Як тільки хтось побачив, то вже людина жахається, і вже думає, де дітись, бо то вже, як хтось побачив, то вже знатимуть, що то вже тут цей. Отак виїжджали люди»[773].

Люди мігрували з шахти на шахту і таким чином ховались. Донбас лишався вільним степом, але було ясно видно страх втратити цю волю.