Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Багато повідомлень свідчать, що в цей час на Донбасі посилюється релігійна опозиція[799]. Поки йшла кампанія проти православних, інші секти, які завжди були особливо сильними на Донбасі, ще зросли, прийнявши багатьох утікачів і куркулів з інших частин країни. Баптистські проповідники, начебто фінансовані іноземною буржуазією, подорожували Донбасом[800]. 1929 р. в Артемівському окрузі нараховували 175 000 членів різних релігійних сект, тоді як членів профспілок всього 118 000[801].

Насильство застосовували не лише проти вигаданих класових ворогів. Деякі керівники били шахтарів[802]. До нових робітників, як куркулів-утікачів, так і переповнених сподіваннями нового життя виходнів з бідних родин, ставилися дуже погано. Більшість нових робітників (майже 80% 1930 р.) були селянами, принаймні половина з них — українці. На одній з шахт селян змусили обрізати їхнє традиційно довге волосся[803]. Крім того, про них ніхто не піклувався і ніхто не поважав їх, тому вони приходили і йшли далі. «Вони навіть не вимагали платні»[804]. За деякими даними, 1930 р. більш ніж половина цих селян покинула Донбас[805]. Один американський журналіст, що відвідав Донбас 1930 р., згадував:

«— Це наша найкраща шахта, — сказав інженер. — Найбільш механізована. Маючи 250 робітників, ми виробляємо 120 000 тонн за рік. Робітники працюють всього по шість годин.

Тієї миті до кімнати вривається молодий інженер і з лайкою кричить:

— Вони втекли!

— Хто втік?

— Ці кляті хлопці з сіл. Прийшли минулого тижня, пропрацювали п’ять днів, і тепер половина втекла.

— Чому? — одночасно спитали керівник та інші присутні.

— Боягузи, ще нічого не навчилися, — закричав інженер шахти, грюкнувши дверима»[806].

Спекотним літом 1930 р. майже в жодній лазні на шахтах не було води[807]. Погані умови сприяли розповсюдженню тифу й дизентерії. 1930 р. 60% всіх протиепідемічних ресурсів України застосовували на Донбасі[808]. В деяких районах запасів харчів було лише на пів дня. Навіть з допомогою ГПУ адміністрації шахт доводилось боротись за продукти[809].

Один американський інженер сповістив, що влітку 1930 р. вугледобувна промисловість Донбасу перебувала у глибокій кризі, тому що шахтарів «погано годували. Вони не отримували достатньо коштів для того, щоб прожити». Чимало робітників покинули роботу чи просто не ходили на неї. Тому восени ГПУ видало наказ, що «всі мусять повернутись на шахти і працювати».

Щоб досягнути цього, вони позвільняли всіх урядовців вугільного тресту (контролював родовища Донбасу) і поставили головою М. А. Дейча (працівника ГПУ)... Дейч оточив себе аґентами ГПУ, і вже з самого початку його перебування на посаді директора вугільного тресту відбулися сотні арештів шахтарів, і ці арешти змусили інших шахтарів, що боялися арешту, повернутися на шахти[810].

Інший американський гірничий інженер згадував, як узимку 1930–1931 рр.

«неможливо було отримати вугілля для звичайного домашнього господарства та опалювання, хоча прямо біля шахти лежали тисячі тонн готового на експорт вугілля. З однієї шахти, № 5, послали резолюцію протесту до ЦК партії в Москву. Дейч розпустив робітничий комітет і заарештував усіх його членів. Їх звинувачено в контрреволюційній діяльності»[811].

У вільному степу переважали примус і насильство.