Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Донбас, можливо, був навіть краще захищений від голоду, ніж інші частини України та Північний Кавказ, тому що Донбасу уряд надав пріоритет у постачанні продуктів харчування. Проте села Донбасу були спустошені, і вплив голодомору на ситуацію в Донбасі дуже важливий для розуміння терору, що розгорнувся в наступні роки. Ще з 1928 р. на Донбасі, як і скрізь, не завжди вистачало харчів, але вже 1931 р. ситуація значно погіршилася, а в 1932–1933 рр. населення голодувало. Взимку 1931–1932 рр. нестача харчів призвела до появи «колосальних черг» за хлібом[832]. В донській частині реґіону в березні 1932 р. було лише 15% потрібних припасів; не було молока, сиру — «такого не надходило протягом усього кварталу»[833]. З весни до літа 1932 р. Сталіно було під загрозою тифу й дизентерії, які, спалахнувши, швидко поширювались[834]; це був ще один наслідок голоду, бо смерть забирала не тільки людей, а й коней, чиє м’ясо потім з’їдали голодні люди.

Чутки, що в Донбасі голод і не платять зарплату[835], не зупиняли голодних Росії й України від втечі в цей промисловий центр. При цьому видається, що наплив народу влітку 1932 р. був набагато меншим, ніж відплив. Наприклад, вугледобувна промисловість втратила 17,3 відсотка робочої сили, кількість робітників зменшилася з 407 400 в січні до 337 700 у вересні 1932 р. Середній денний видобуток вугілля за цей самий період упав на 22% — з 199 000 тонн до 154 400 тонн[836]. Голодні робітники купами йшли з шахт на пошуки їжі й роботи; дехто, надто ті, хто зберіг зв’язки з російськими селами, повертався додому, вірячи, що з харчами там краще. Горлівському родовищу, щоб виконати план, необхідно було 1870 робітників, були послані 25 вербувальників, але в жовтні з’явилося на роботу всього 16 нових робітників[837]. Багато нових робітників скоро втекло з голоду[838]. Ті, що залишилися, голодували й часто не могли вийти на роботу[839]. В донській частині Донбасу 1932 р. 80% коней померло через нестачу фуражу[840]. Ще навесні 1932 р. стурбований народний комісар важкої промисловості Орджонікідзе приїхав на Донбас перевірити обстановку і натиснути на місцевих керівників. У відповідь на скарги робітників про брак харчів він досить гостро накинувся на керівників Донбасу за те, що вони дозволяють робітникам ходити голодними. Все ж він був змушений визнати, що в найближчі два-три місяці уряд не зможе суттєво вплинути на ситуацію з продуктами харчування[841].

Олексій Кейс, який тоді жив на Донбасі, згадує:

у «32-му році — страшний суд. Розпочався страшний голод. Значить, тоді вже почали вже по дорогах бачити мертвих. А як весна 33-го року настала, то вже була весна смерті. То була вже весна смерті. На залізницях, по дорогах. Оце йшов потяг Зверєво — Київ. То ж люди всі виходили. Ті колгоспи близькі там туди до залізниці. Думають, що ж будуть їхати там потяги, може, хто кине кусок хліба. Потяги ж ідуть експреси з Зверєва на Мілерово, а з Мілерово на Зверєво. То понад дорогою, як ото снопи лежать — люди».

Одного разу він зі своїм братом ішов по вулиці в Єнакієво і: