Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

«...дивимося — під парканом лежить жінка... І вона так не лежить, а так напівсидить, напівлежить. Мертва. Ми підійшли, й біля неї дитинка. І жінка мертва, а дитинка жива. І вона така — до одного року. Може, один рік, може, трошки менше, може, трошки більше. Тяжко, але так приблизно один рік дитинка. І воно витягло в мами грудь і смокче. А мати ж мертва. Ну, і ми з братом стали і плачемо. Значить, не так нам шкода тієї мами, як шкода тієї дитини, що вона не знає. Смокче й не розуміє, що там же ж нема нічого. І тут їде truck, санітарна машина, яка підбирає ті трупи. А вони там ходили постоянно, бо дуже багато було трупів, лежало. І вони хапають, то зскакують два чоловіка там за ноги ту жінку, на гору, то дитину туди, в truck, де мертві лежать. Повезли туди на звалку, на цвинтар отак. То була картина, я вам скажу. Жінку й дитину...»[842]

Кейс згадував, як під час голоду 1921–1922 рр.:

«В Єнакієві... з-під поли продають і хліб, м’ясо... Як хто продає м’ясо, то його міліція зразу атакує. І беруть те м’ясо на аналіз, бо чи воно не є людське і чи воно не є собаче. Бо ж були такі, що хотіли на тому нажити капітал... Продасть те м’ясо, а купить собі кусок хліба»[843].

Архіви показують, що ГПУ справді уважно стежило за продажем м’яса[844].

1933 р. ситуація стала катастрофічною. Голод здавався тяжчим через офіційне замовчування. Справді, не можна було прилюдно говорити про голод, не ризикуючи бути звинуваченим у «правому ухилі» чи навіть «контрреволюційності». Наприклад, Є. Д. Ялиничева, яка була членом Всесоюзного Центрального виконавчого комітету, розповіла колеґам, що в селі Чабанівка в Донбасі на її очах померло шістнадцять чоловік, і їхні тіла лежали непохованими кілька тижнів. Її вигнали з партії як колишнього куркуля. Повідомлено, що село Чабанівка «має историю восстаний кулачества», останнє з яких сталося на початку 1932 р. Якщо це була правда, то в Чабанівці провадили нещадні конфіскації зерна. Членам партії в місцевому секретаріаті наказано уважно стежити за всіма, бо навіть деякі комуністи могли виявитися ворогами, що брали участь у «контрреволюційній аґітації»[845]. А тим часом голодомор лютував і далі.

У селі Шапарське в Новопсковському районі було 212 родин колгоспників і 18 родин одноосібників; з них 190 зовсім не мали харчів. П’ятсот чоловік лежали хворі з голоду. З першого січня до двадцятого лютого 1933 р. сімдесят чотири чоловіка померло від голоду; більшість померлих — дуже молоді та старі. Скільки ще померло після 20 лютого, невідомо[846]. В селі біля Луганська не залишилось жодної тварини: собаки, коти, птахи — усі були з’їдені. Велику рогату худобу часто викрадали і їли навіть мертвою[847]. Мертвих тварин поїдали голодні собаки й птахи, а їх, своєю чергою, поїдали голодні люди. Деякі коні були заражені сапом. Все це спричиняло багато захворювань. Поширення тифу на Донбасі мало характер епідемії[848]. В Маріуполі, розташованому на узбережжі Азовського моря, багато людей померло від споживання мертвої риби, знайденої на пляжах[849]. В Донецькій області всього за п’ять днів (27 лютого — 3 березня) зареєстровано чотири тисячі смертей[850]. Голод навіть не подавав ознак згасання.

Василь Мівутенко казав, що Донбас був «Меккою і надіром для голодних». В лютому 1933 р. в Харцизьку, найбільшому залізничному вузлі Донбасу, вокзал був забитий людьми, що тікали на Донбас з різних районів України: Києва, Вінниці й Полтави: