Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Свавільне поводження партії з робітниками посилило їхнє обурення. 1930 р. на похороні шахтаря, що загинув під час аварії на шахті, чоловік з орденом Червоного Прапора звернувся до робітників шахти «Іван» поблизу Сталіно: «В СРСР, як і на Заході, людей калічать у шахтах, геть СРСР!»[812] Багато робітників відкрито вимагало зменшення зарплати фахівців та інженерів і погрожували, що перестануть працювати, якщо їх не почнуть нормально годувати[813]. Як матроси броненосця «Потьомкін» 1905 р., робітники Донбасу обурювалися, знаходячи хробаків у страві, яку давали в їдальнях. ГПУ повідомило, що тільки в травні — червні 1930 р. на шахтах і заводах Донбасу через це сталось дев’ятнадцять страйків[814]. На шахті «Марія» член партії Єгоров збирав підписи на проханні до ГПУ звільнити робітника, звинуваченого у тому, що він начебто був білоґвардійським офіцером. На робітничих зборах він пристрасно сказав: «Вас усіх, гадів, треба за це перестріляти!»[815] Голодні робітники навіть дійшли до того, що звинувачували Сталіна у своєму голоді: «Треба запитати Москву, можливо, є запаморочення в Сталіна»[816]. 1930 р. Я. Голиченко, робітник Мілерово-Шахтинського району, писав М. І. Калініну, номінальному главі радянського уряду: «Ніхто нічому не вірить», і «народ озлобився, проклинає Сталіна»[817].

Давній розподіл на привілейовані верхи і пригноблені низи став очевидним, один робітник шахти № 10 в Артемівську, партійний, сказав: «Верхи насідають на низи»[818]. Так і справді було на Донбасі: шахтарі тяжко працювали в темних і небезпечних підземеллях, а їхні керівники комфортно сиділи в безпечних і світлих кабінетах.

У 1931 р. проблема постачання харчів і далі була гострою. М’ясо не продавали взагалі, а якщо й продавали, то з хробаками[819]. Борошно було такої поганої якості, що від нього хворіли[820]. Хоч як дивно, але в червні 1931 р. Сталін оголосив, що порівняно з голодом 1928–1929 рр. постачання продуктів споживання поліпшилось і влада змогла експортувати зерно, і то навіть у більшій кількості, ніж будь-коли після революції[821]. 1932 р. 5,2 мільйона тонн зерна і борошна пущено на експорт, порівняно з 0,3 мільйона тонн 1928 і 1929 р. і 4,8 мільйона 1930 р.[822]. Настав голод.

Жнива скорботи

Голод 1932–1933 рр. охопив майже всю країну: Україну, Казахстан, Північний Кавказ, Поволжжя, Західний Сибір і навіть серце Росії — Центральний чорноземний реґіон. Питання кількості жертв голодомору досі є предметом дискусій, і можливо, ми ніколи не дізнаємося точного числа жертв; ясно лише, що кількість загиблих обчислюється мільйонами. Найтяжче постраждали саме зернові реґіони (за винятком Казахстану, де основною причиною смерті була брутальна політика утвердження осілості серед кочових народів). Різні реґіони постраждали по-різному; умисний ґеноцид, особливо українців, був політичною метою голодомору[823]. Наявна інформація не може переконливо довести, що голодомор був етнічним ґеноцидом[824]. Голод був, як влучно назвав свою книжку Роберт Конквест (взявши назву зі «Слова о полку Ігоревім»), жнивами скорботи[825], що тяжко вдарили по Донбасу.

Здається безперечним, що головною причиною голоду було надмірне відбирання зерна в селян. Одночасно виявилось, що колгоспна система, яка працювала паралельно з радгоспною на схожих принципах, виявилась нежиттєздатною і непродуктивною. Ось частушка, яку приписують куркулям:

Записалися в колхоз,
Строят теперь планы,
А картошку-то едят
Без масла и сметаны[826]

.

Жалюгідний стан, у якому опинилося сільське господарство, неначе підтверджував повний провал колективізації[827]. За небаченим урожаєм 1930 р. незабаром настає неврожай 1931 і 1932 рр. Одним з результатів цього була жорстокість колективізації, яка зовсім деморалізувала селян. Як повідомляють Віткрофт, Дейвіс і Купер, «зменшення виробництва зерна в 1931 і 1932 рр. і збільшення в 1933 і 1934 рр. були набагато значніші, ніж показують інші, як західні, так і радянські, припущення». Вони підрахували, що виробництво зерна зменшилося з 73,3 мільйона тонн 1928 р. і 76 млн. Тонн 1930 р. до 61,8 млн. тонн (можлива похибка дев’ять відсотків) 1931 р. і 61,1 млн. тонн (можлива похибка десять відсотків) 1932 р.[828].

Незважаючи на це, державна заготівля збільшилася з 28,2% всієї зернопродукції 1930 р. до 32,8% 1931 р., і планувалося збільшити її до 40–50% 1932 р.[829]. У Москві знали, що країна під загрозою голоду. Повернувшись з України, Молотов доповідав Політбюро, що «ми справді зіткнулися з привидом голоду, причому у важливому районі, з якого мали би брати зерно»[830]. Цей привид не злякав Сталіна. Сталін хвалився, що 1931 р. вдалось експортувати рекордну кількість зерна й борошна — 5,2 млн. тонн; але навіть в голодні 1932–1933 рр. 1,8 млн. тонн зерна й борошна продано на заморських ринках. У ці голодні роки продукти тваринництва також експортовано у великих кількостях[831].