Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Хоч якими популярними могли бути політичні репресії класових ворогів на Донбасі, партія і уряд навряд чи могли довіряти Донбасу політично. Народне сприйняття комуністичного керівництва як нового ворога посилювалося зі зростанням незадоволення серед робітників. Одного партійного лідера, що подорожував по Донбасу після «Шахтинської справи», на Щербинівській шахті запитали: «Чи не було серед заарештованих зрадників партійних комуністів?»[791]

Нестача харчів негайно відбилася на ставленні населення до партії. В лютому 1928 р. гниле м’ясо свідомо продавали в Артемівську. Робітники тяжко нарікали, що партійні обіцянки кращого життя виявились лише казками комуністів-дармоїдів[792]. Влітку 1928 р. сталося кілька шахтарських страйків; шахтарі вимагали кращої зарплати, нижчих виробничих норм і кращого постачання харчів. Страйк вибійників на шахті «Італія» в Макіївці 27 червня 1928 р. зініціювала група з семи осіб, двоє з яких були партійними і один комсомольцем. Про наслідок страйку нічого не відомо[793].

Тупість деяких керівників-комуністів явно настроювала проти них багатьох людей. Після «Шахтинської справи» багато партійних функціонерів були направлені в Донбас на інспекцію. Один з них, Молотов, разом з місцевим начальством відвідав житла робітників. Там він зустрів дружину одного робітника, представився секретарем ЦК компартії й запитав, як їй живеться. Вона відповіла, що так собі, бо підлога була цементною і через це померла її перша дитина, а тепер захворіла друга. Молотов сказав, що це дуже погано і вже збирався іти, як жінка закричала: «Товаришу Молотов, треба настелити підлогу!» Молотов згодився, що треба, й пішов. Замість надати яку-небудь практичну допомогу Молотов трохи посварив місцеве керівництво, йому відповіли, що таких проблем як підлога — леґіон, а грошей на ремонт жител робітників немає[794]. Шахтарів з Великої Британії, які відвідали Донбас 1929 р., вразив контраст між ґрандіозними театрами та монументами і бідними оселями робітників.

«Вони прямо запитали в радянського чиновника, чому вони витрачають величезні кошти на будівництво театрів, дозволяючи робітникам жити в такій тісняві, в хижах, на що той відповів: «Якщо ми забезпечимо робітникам комфорт, вони відмовляться боротись чи брати активну участь у політиці».

А британські шахтарі сказали йому на те:

«Молоде покоління питатиме: “Де будинки, які ви нам обіцяли? Де процвітання, висока платня, достаток і комфорт?” Тоді буде ще одна революція»[795].

Зневагу до робітників ясно видно з оповідки про одну донбаську шахту, де керівник-комуніст часто плював на підлогу під час своєї доповіді. Один з прибиральників приніс плювальницю, але він вперто і далі запльовував підлогу, зовсім іґноруючи плювальницю. Він не розумів, що після зборів доведеться прибирати підлогу[796].

Як у Капустинській справі 1923 р. (Розділ 4), деякі щиросерді люди, звичайно безпартійні, що мали авторитет серед робітників, підпали під підозру. Мироненко, бухгалтер Щигліївського родовища біля Сталіно, був одним з таких людей. Восени 1928 р., почувши, що секретар Української Ради Народних Комісарів В. Я. Чубар читатиме промову у Сталіно, Мироненко не полінувався пройти вісім кілометрів по болоту, з’явився на зустрічі й разом з іншими «антирадянськими елементами» гостро звинувачував партію в «утисках робітничого класу і бракові демократії в країні». Партія звернулася до ГПУ, щоб те вжило відповідних заходів. Згодом, коли на святі Першого травня 1929 р. Мироненко виголошував «антирадянську промову» перед натовпом робітників, його заарештували. Тоді він спробував підняти робітників, називаючи аґентів ГПУ жандармами. ГПУ доводило, що Мироненко служив у білій ґвардії, однак прокуратура вирішила, що це неможливо через його вік (1918 р. він мав шістнадцять років). ГПУ доводило, що Мироненко прихилив до своїх поглядів багатьох робітників, але прокуратура не погодилась. Конфлікт з прокуратурою змусив місцевий відділ ГПУ скаржитися до Києва. Що далі сталося з Мироненком, невідомо[797].

ГПУ повідомляло, що навіть серед членів партії є вороги. Один з них, Степура, робітник з Макіївки, начебто вихвалявся перед своїми колеґами, що служив у Денікіна і зі своїми солдатами вирізав усю наволоч: комуністів і росіян. Він переконував дочекатися повернення білих і нещадно нищити кацапів і червоних[798].