Таємничий суперник

— Як ви могли про щось думати після того, як впали з дерева? — скрикнула Таппенс. — Упевнена, хтось інший просто вбився б.

— Що ж, гадаю, зараз це все одно не важливо, — сказав Джуліус. — У нас в руках місіс Вандемеєр, а це все, що нам треба.

— Так, — відповіла Таппенс, але в її голосі бракувало впевненості.

Тиша запанувала над зібранням. Потроху чари ночі почали брати над ними гору. Чулися раптові скрипи меблів, ледь помітний шурхіт у завісах. Раптом Таппенс підстрибнула з криком:

— Я так не можу. Я знаю, що містер Браун десь у квартирі! Я відчуваю його.

— Серйозно, Таппенс, звідки йому тут узятися? Ці двері відчиняються в коридор. Ніхто не міг увійти з парадного входу так, щоб ми не бачили й не чули.

— Нічого не можу вдіяти. Я відчуваю, що він тут!

Вона благально дивилася на сера Джеймса, але той похмуро відповів:

— Віддаючи належне вашим почуттям, міс Таппенс (а також і моїм у цьому питанні), не думаю, що це в межах людських можливостей — перебувати у квартирі без нашого відома.

Його слова трохи заспокоїли дівчину.

— Коли сидиш всю ніч без сну, завжди трохи нервуєшся, — зізналася вона.

— Так, — мовив сер Джеймс. — Ми в становищі людей, які проводять спіритичний сеанс. Може, якби тут був медіум, ми могли б отримати дивовижні результати.

— Ви вірите у спіритизм? — спитала Таппенс, широко розплющуючи очі.

Адвокат знизав плечима.

— Без сумніву, якась правда в цьому є. Але більшість таких свідчень не будуть прийняті в судовій залі.

Години тягнулися. Із першими слабкими проблисками світанку сер Джеймс розсунув фіранки. Вони побачили те, що бачить мало хто з лондонців, — повільне сходження сонця над сонним містом. Чомусь із настанням світла жахи й фантазії минулої ночі здалися абсурдними. Дух Таппенс ожив, як зазвичай.

— Ура! — сказала вона. — Це буде великий день. І ми знайдемо Томмі. І Джейн Фінн. І все буде чудово. Спитаю містера Картера, чи можна дати мені титул Леді!

О сьомій годині Таппенс зголосилася піти зробити чаю. Вона повернулася з чайником і чотирма чашками на таці.

— А ще одна чашка для кого? — спитав Джуліус.

— Для полонянки, звісно. Гадаю, її можна так називати?

— Після минулої ночі носити їй чай — це вже занадто, — замислено промовив Джуліус.

— Так, — погодилася Таппенс. — Але в будь-якому разі я їй віднесу. Може, вам двом теж піти, на випадок, якщо вона накинеться на мене або ще щось. Ми ж не знаємо, в якому настрої вона прокинеться.

Сер Джеймс і Джуліус супроводили її до дверей.

—Де ключі? О, звісно, вони в мене.

Вона вставила ключі в замок і повернула їх, а тоді зупинилася.

— А що, як, зрештою, вона втекла? — пошепки пробурмотіла вона.

— Геть неможливо, — заспокійливо відповів Джуліус.

Але сер Джеймс нічого не сказав.

Таппенс зробила довгий вдих і увійшла. І полегшено зітхнула, побачивши, що місіс Вандемеєр лежить на ліжку.

—Доброго ранку! — бадьоро сказала вона. — Я принесла вам чаю.

Місіс Вандемеєр не відповіла. Таппенс поставила чашку на стіл біля ліжка й пішла підняти жалюзі. Коли обернулась, місіс Вандемеєр так і лежала без руху. Раптовий страх стиснув серце дівчини, і Таппенс підбігла до ліжка. Рука, яку вона підняла, була холодна як лід... місіс Вандемеєр вже ніколи не заговорить...

На її крик прибігли інші. Вистачило кількох хвилин. Місіс Вандемеєр була мертва — певно, мертва вже кілька годин. Очевидно, померла уві сні.

— Треба ж, яка жорстока невдача! — у розпачі скрикував Джуліус.

Адвокат поводився спокійніше, але був якийсь цікавий блиск в його очах.

— Якщо це невдача, — відповів він.

— Ви ж не думаєте... ну, тобто, це ж геть неможливо — сюди ніхто не міг проникнути.

—Так, — визнав адвокат. — Не бачу, як таке можливо. І все ж вона була на межі того, щоб зрадити містера Брауна — і вона помирає. Невже це просто випадковість?

— Але як...

— Ото ж бо, як! Ось що ми повинні з’ясувати. — Він стояв мовчки, погладжуючи підборіддя. — Повинні з’ясувати, — тихо повторив він, і Таппенс відчула, що якби була містером Брауном, то їй не сподобався б тон цих простих слів.

Джуліус кинув погляд на вікно.

— Вікно відчинене, — відзначив він. — Як гадаєте...

Таппенс похитала головою.

— Балкон доходить лише до будуара. Там були ми.

— Можливо, він вислизнув... — припустив Джуліус.

Але сер Джеймс перервав його.

— У містера Брауна не такі грубі методи. Ми маємо послати по лікаря, але, перш ніж це зробимо, чи є в цій кімнаті щось, що може становити цінність для нас?

Усі троє поквапом заходилися шукати. Обвуглена маса на камінній решітці вказувала на те, що у вечір втечі місіс Вандемеєр спалювала папери. Нічого важливого не залишилось, хоч вони обшукали й інші кімнати.

— Ось воно, — раптом сказала Таппенс, вказуючи на маленький старомодний сейф, вбудований у стіну. — Гадаю, це для ювелірних прикрас, але в ньому може бути і щось іще.

Ключ був у замку, і Джуліус ривком відчинив дверцята й пошарудів усередині. На це в нього пішов якийсь час.

— Ну, — нетерпляче сказала Таппенс.

Повисла пауза, перш ніж Джуліус відповів, а тоді він висунув голову й зачинив дверцята.

— Нічого, — сказав він.