Таємничий суперник

Місіс Вандемеєр здригнулася. Очевидно, відповідь була неочікувана.

— Що ти маєш на увазі?

— Я вам поясню. Ви щойно казали, що у вас добра пам’ять. Добра пам’ять — це корисно, але не так корисно, як добрий статок! Насмілюся припустити, вам неабияк легшає на душі від того, що ви зараз вигадуєте для мене всілякі жахливі кари, але чи це практично? Помста — річ дуже невдячна. Так завжди всі кажуть. Але гроші... — Таппенс з теплотою згадала своє заповітне кредо, — у грошах же нема нічого неприємного, так?

— То ти вважаєш, — глузливо мовила місіс Вандемеєр, — що я з тих жінок, які продадуть своїх друзів?

— Так, — швидко відповіла Таппенс, — якщо ціна достатньо висока.

— Мізерні сто фунтів, чи скільки?

— Ні, — сказала Таппенс. — Я б запропонувала... сто тисяч!

Дух економії не дозволив їй згадати про цілий мільйон, який запропонував Джуліус.

Обличчям місіс Вандемеєр розлився рум’янець.

— Що ти сказала? — перепитала вона, і її пальці нервово затермосили брошку на грудях. Цієї миті Таппенс зрозуміла, що рибка на гачку, і вперше відчула жах від власної жаги до грошей. Це дало їй моторошне почуття спорідненості з жінкою, що сиділа перед нею.

— Сто тисяч фунтів, — повторила Таппенс.

Сяйво в очах місіс Вандемеєр згасло. Вона відкинулася в кріслі.

— Ба! — вимовила вона. — У тебе їх немає.

— Так, — визнала Таппенс. — Немає, але я знаю декого, у кого є.

— Кого?

— Мого друга.

— Він, мабуть, мільйонер, — недовірливо зауважила місіс Вандемеєр.

— Власне, так і є. Він американець. І без вагань заплатить вам. Можете вважати це абсолютно чинною пропозицією з мого боку.

Місіс Вандемеєр знову виструнчилася.

— Я схильна тобі вірити, — повільно промовила вона.

На якийсь час між ними запанувала тиша, а тоді місіс Вандемеєр підняла очі.

— Що він хоче знати, цей твій друг?

На мить Таппенс відчула внутрішню боротьбу, але йшлося про гроші Джуліуса, і його інтереси мали бути на першому місці.

— Він хоче знати, де Джейн Фінн, — сміливо сказала вона.

Місіс Вандемеєр не виявила анінайменшого подиву.

— Не впевнена, що знаю, де вона зараз, — відповіла жінка.

— Але могли б дізнатися?

— О, так, — недбало відповіла місіс Вандемеєр. — Із цим не виникне складнощів.

— Тоді... — Голос Таппенс трохи затремтів. — Є один хлопець, мій друг. Боюся, із ним щось сталося через вашого друга Бориса.

— Як його звати?

— Томмі Бересфорд.

— Ніколи про нього не чула. Але спитаю Бориса. Він розповість мені все, що знає.

—Дякую. — Таппенс відчула неймовірне піднесення. Це підштовхнуло її до більш зухвалих спроб. — І ще одне.

— Так?

Таппенс нахилилася вперед і понизила голос.

— Хто такий містер Браун?

Її швидкі очі побачили, як раптом зблідло вродливе обличчя. Зусиллям волі місіс Вандемеєр опанувала себе й спробувала триматися як раніше. Але ця спроба вийшла лише пародією.

Вона знизала плечима.

— Певно, ти небагато про нас довідалась, якщо не знаєш, що нікому не відомо, хто такий містер Браун...

— Вам відомо, — тихо сказала Таппенс.

І знову колір відступив від обличчя жінки.

— Чому ти так вважаєш?

— Не знаю, — щиро відповіла дівчина. — Але я впевнена.

Місіс Вандемеєр довго дивилася перед собою.

— Так, — нарешті хрипко відповіла вона, — я знаю. Я була вродливою, бачиш... дуже вродливою...

— Ви й досі така, — промовила Таппенс із захватом.

Місіс Вандемеєр похитала головою. Був якийсь дивний вогонь у її яскраво-синіх очах.

— Недостатньо вродлива, — промовила вона м’яким небезпечним голосом. — Не — достатньо — вродлива! І часом, останнім часом, я боялася... Небезпечно забагато знати!

Вона нахилилася вперед через стіл.

— Присягнися, що моє ім’я не буде вплутано в це... що ніхто ніколи не дізнається.

— Присягаюся. І щойно його впіймають, ви будете в безпеці.

Обличчям місіс Вандемеєр промайнув вираз жаху.

— Справді? Це колись станеться?

Вона стиснула руку Таппенс.

— Ти впевнена щодо грошей?

— Цілком.

— Коли я їх отримаю? Зволікати не можна.

— Мій друг зараз буде тут. Можливо, йому знадобиться надіслати телеграму чи щось таке. Але ніяких зволікань не буде — він страшенно метушливий.

Вираз рішучості запанував на обличчі місіс Вандемеєр.

— Я це зроблю. Це величезна сума грошей, і до того ж... — Вона незрозуміло всміхнулася. — Не... розважливо відкидати таку жінку, як я!

Якусь мить вона всміхалася й легко постукувала пальцями по столу. Раптом здригнулась, і її обличчя сполотніло.

— Що це?

— Я нічого не чула.

Місіс Вандемеєр із жахом вдивлялася в неї.

— Якщо хтось підслуховує...

— Годі вам. Хто це може бути?

— Навіть стіни можуть мати вуха, — прошепотіла жінка. — Кажу тобі, я налякана. Ти його не знаєш!

—Думайте про сто тисяч фунтів, — заспокійливо сказала Таппенс.

Місіс Вандемеєр обвела язиком висохлі губи.

— Ти його не знаєш, — хрипко повторила вона. — Він... ах!

Із криком жаху вона підскочила на ноги. Її простягнута рука вказувала поверх голови Таппенс. А тоді вона повалилася на підлогу й зомліла.

Таппенс озирнулася, щоб побачити, що її так налякало.

У дверях стояли сер Джеймс Піл Еджертон і Джуліус Гершайммер.

РОЗДІЛ 13 Нічна варта