Таємничий суперник

У будь-якому разі, вирішила вона, не буде ніякої шкоди, якщо просто піти й поглянути на будівлю. Можливо, тоді вона зможе утриматись і терпляче зачекати до десятої години.

Будинок Сауз-Одлі був точнісінько такий, як і завжди. Що очікувала побачити Таппенс, вона й сама не знала, проте вигляд червоної цегляної твердині дещо полегшив цілком необгрунтовану тривогу, яка дедалі сильніше заволодівала нею. Дівчина вже відверталася, коли почула пронизливий свист, і від будівлі до неї підлетів вірний Альберт.

Таппенс нахмурилася. Привертати увагу до себе в цьому кварталі у плани не входило, але Альберт аж побагровів від стримуваного хвилювання.

— Я кажу, міс, вона їде!

— Хто їде? — різко перепитала Таппенс.

— Лиходійка. Спритна Рита. Місіс Вандемеєр. Пакує речі й щойно наказала мені викликати їй таксі.

— Що? — Таппенс стиснула його руку.

— Це правда, міс. Я подумав, раптом ви про це не знали.

— Альберте, — скрикнула Таппенс, — ти молодчина. Якби не ти, ми б її втратили.

Альберт спалахнув від задоволення, почувши це визнання.

— Часу гаяти не можна, — сказала Таппенс, перебігаючи дорогу. — Я маю зупинити її. За будь-яку ціну я маю затримати її тут до... — Вона затнулася. — Альберте, тут є телефон, так?

Хлопчик похитав головою.

— У квартирах переважно свої, міс. Але є телефонна будка одразу за рогом.

— То йди туди негайно й зателефонуй до готелю «Рітц». Спитай містера Гершайммера, а коли відповість, скажи, нехай візьме сера Джеймса й негайно їде сюди, адже місіс Вандемеєр намагається накивати п’ятами. Якщо не зможеш поговорити з ним, дзвони серу Джеймсу Пілу Еджертону, його номер знайдеш у довіднику, і розкажи йому, що відбувається. Ти ж не забудеш імена, ні?

Альберт не затинаючись повторив їх.

—Довіртеся мені, міс, усе буде гаразд. А як же ви? Не боїтеся залишитися з нею сам на сам?

— Ні, ні, все гаразд. Але йди й зателефонуй. Швидко.

Зробивши довгий вдих, Таппенс увійшла в будинок і побігла нагору до дверей квартири № 20. Як вона стримає місіс Вандемеєр до приїзду двох чоловіків, вона не знала, але все одно це треба було зробити, і виконати це завдання вона мала самостійно. Що спричинило такий спішний від’їзд? Невже місіс Вандемеєр запідозрила її?

Марно було розмірковувати. Таппенс впевнено натиснула дзвінок. Може, від кухарки щось дізнається.

Нічого не сталося, і, почекавши кілька хвилин, Таппенс знову натиснула дзвінок, трохи довше притримавши його пальцем. Нарешті всередині почулися кроки, і за мить двері відчинила сама місіс Вандемеєр. Побачивши дівчину, вона підняла брови.

— Ти?

— У мене розболівся зуб, мем, — з ходу випалила Таппенс. — Тож подумала, що краще повернутись додому й провести вечір у тиші.

Місіс Вандемеєр нічого не сказала, але відійшла і впустила Таппенс у передпокій.

— Як не пощастило, — холодно сказала вона. — Краще тобі лягти спати.

— О, мені добре буде на кухні, мем. Кухарка...

— Кухарки немає, — явно невдоволеним тоном промовила місіс Вандемеєр. — Я відіслала її. Тож, сама бачиш, краще тобі лягти.

Раптом Таппенс злякалася. У голосі місіс Вандемеєр чувся дзвін, який їй зовсім не сподобався. До того ж жінка повільно тіснила її в коридор. Таппенс відступила на поважну відстань.

— Я не хочу...

Раптом, в одну мить, холодний сталевий ободок торкнувся її скроні, і голос місіс Вандемеєр пролунав холодно й загрозливо:

— Клята маленька дурепа! Думаєш, я не знаю? Ні, не відповідай. Будеш сіпатися та кричати — пристрелю як собаку.

Сталевий ободок міцніше притиснувся до скроні дівчини.

— А тепер ворушися, — продовжила місіс Вандемеєр. — Сюди — до мене в кімнату. За хвилину, коли я з тобою закінчу, ти ляжеш в ліжко, як я й сказала. І заснеш — о, так, моя маленька шпигунко, ти точно заснеш!

В останніх словах лунала зловісна доброзичливість, яка зовсім не сподобалась Таппенс. Якусь мить вона нічого не могла вдіяти й покірно увійшла до спальні місіс Вандемеєр. Пістолет постійно був біля її голови. Кімната перебувала у стані дикого безладу, одяг був розкиданий навсібіч, а посеред кімнати, напівспаковані, стояли валіза й коробка для капелюхів.

Зусиллям волі Таппенс опанувала себе. Її голос трохи тремтів, але вона сміливо заговорила.

— Ну ж бо, — промовила вона, — це безглуздя. Ви не можете мене застрелити. Адже всі в будинку почують постріл.

— Я ризикну, — бадьоро мовила місіс Вандермеєр. — Але доки ти не волатимеш про допомогу, із тобою нічого не станеться — і я гадаю, ти цього не робитимеш. Ти дівчинка розумна. Обвела мене круг пальця. Я навіть не запідозрила! Тож не сумніваюся: ти чудово розумієш, що зараз я зверху, а ти знизу. А тепер — сідай на ліжко. Поклади руки на голову і, якщо тобі дороге життя, не ворушися.

Таппенс безвольно підкорилася. Здоровий глузд підказував, що нічого не лишається, окрім як прийняти ситуацію. Якщо вона кликатиме на допомогу, шанси, що її хтось почує, мізерні, зате є неабиякий ризик, що місіс Вандемеєр її застрелить. Водночас кожна виграна хвилина затримки була дорогоцінна.