Таємничий суперник

—Давно не говорив, — зізнався Томмі. — Що це? Сніданок?

Дівчина кивнула. Томмі зістрибнув із ліжка й підійшов роздивитися вміст таці. Там були хлібина, дещиця маргарину й горнятко кави.

— Проживання не зовсім як у «Рітці», — із зітханням зауважив він. — Але Господь навчив мене бути вдячним за те, що ми нарешті отримуємо. Амінь.

Він підсунув стілець, а дівчина відвернулася й рушила до дверей.

— Зачекайте секунду, — скрикнув Томмі. — Я багато про що хочу спитати вас, Аннетт. Що ви робите в цьому домі? Не кажіть мені, що ви Конрадова племінниця, чи дочка, чи ще хтось, бо я в це не повірю.

— Я служу, месьє. Я нікому не родичка.

— Бачу, — сказав Томмі. — Пам’ятаєте моє запитання? Ви коли-небудь чули це ім’я?

— Здається, я чула, як люди говорять про Джейн Фінн.

— Ви не знаєте, де вона?

Аннетт похитала головою.

— Не в цьому будинку, наприклад?

— О, ні, месьє. Мені час іти — вони чекатимуть на мене.

Вона поквапилася піти. Ключ повернувся в замку.

«Цікаво, хто такі “вони”, — розмірковував Томмі, продовжуючи вгризатись у хлібину. — Якщо трохи пощастить, можливо, ця дівчина допоможе мені вибратися звідси. Не схожа вона на бандитку».

О першій годині з’явилася Аннетт з новою тацею, але цього разу її супроводжував Конрад.

—Доброго ранку, — приязно сказав Томмі. — Бачу, ти не скористався фірмовим милом.

Конрад загрозливо загарчав.

— Не розумієш жартів, так, старий? Ну-ну, не можна завжди мати і розум, і красу. Що в нас на обід? Рагу? Як я знаю? Елементарно, мій любий Ватсоне — запах цибулі ні з чим не сплутаєш.

— Балакай собі, — проревів чоловік. — Мабуть, недовго тобі лишилося балакати.

Фраза була неприємна своїм натяком, але Томмі проігнорував її. Сів за стіл.

— Ступай, лакею. — Він махнув рукою. — Не втомлюй благородних марнослів’ям.

Того вечора Томмі сидів на ліжку й глибоко розмірковував. Чи прийде Конрад знову разом із дівчиною? Якщо ні, чи не ризикнути й спробувати укласти з нею союз? Томмі вирішив, що не варто гребувати жодною можливістю. Становище було відчайдушне.

О восьмій годині він підстрибнув від знайомого лязкоту ключа в замку. Дівчина була сама.

— Зачиніть двері, — наказав він. — Я хочу з вами поговорити.

Вона послухалася.

— Послухайте, Аннетт, я хочу, щоб ви допомогли мені звідси вибратись.

Вона похитала головою.

— Це неможливо. Їх троє поверхом нижче.

— О! — Потай Томмі був вдячний за інформацію. — Але ви допомогли б мені, якби могли?

— Ні, месьє.

— Чому ні?

Дівчина завагалася.

— Я вважаю... вони для мене свої. Ви за ними шпигували. Цілком слушно, що вони тримають вас тут.

— Вони погані люди, Аннетт. Якщо ви мені допоможете, я заберу вас від них. І вам, імовірно, дістанеться чимала купа грошей.

Але дівчина просто похитала головою.

— Я не смію, месьє. Я їх боюся.

Вона відвернулася.

— Хіба ви нічого не зробите, щоб допомогти іншій дівчині? — скрикнув Томмі. — Вона приблизно вашого віку. Невже ви не врятуєте її з їхніх лап?

— Ви про Джейн Фінн?

— Так.

— Це її ви прийшли сюди шукати? Так?

— Саме так.

Дівчина подивилась на нього, а тоді провела рукою по чолу.

—Джейн Фінн. Завжди чую це ім’я. Воно мені знайоме.

Томмі нетерпляче нахилився вперед.

— Ви повинні щось знати про неї.

Але дівчина різко відвернулася.

— Я нічого не знаю — лише ім’я.

Вона відійшла до дверей. І раптом видала скрик. Томмі приголомшено глянув на неї. Дівчина побачила картину, яку він приставив до стіни вчора ввечері. На мить Томмі помітив вираз жаху в її очах. Незбагненним чином той змінився полегшенням. А тоді вона рвучко вийшла з кімнати. Томмі нічого не міг збагнути. Їй здалося, що він хоче вдарити її цією картиною? Звісно, ні. Він замислено перевісив картину на стіну.

Ще три дні минули в моторошній бездіяльності. Томмі відчував, як напруга позначається на нервах. Він нікого не бачив, окрім Конрада й Аннетт. Дівчина стала мовчазною. Говорила лише односкладовими словами. Якась темна підозра жевріла в її очах. Томмі відчував, що коли його самотнє ув’язнення триватиме довше, він збожеволіє. Зі слів Конрада хлопець зрозумів, що вони чекають на накази від «містера Брауна». Напевно, думав Томмі, він за кордоном чи ще десь, і вони зобов’язані дочекатися його повернення.

Але ввечері третього дня сталося жорстоке пробудження.

Була ледве сьома година, коли він почув гримання кроків у коридорі. Наступної миті двері розчахнулися. Увійшов Конрад. З ним був лиховісний Номер Чотирнадцятий. Від їхнього вигляду серце Томмі впало.

— Здоров був, керманичу, — сказав чоловік із посмішкою. — Маєш мотузки, приятелю?

Мовчазний Конрад дістав моток тонкої мотузки. Наступної миті руки Номера Чотирнадцятого, страшенно хвацькі, вже скручували мотузкою руки й ноги Томмі, доки Конрад притискав його до підлоги.

— Якого диявола? — почав було Томмі.

Але від повільного безмовного вишкіру мовчазного Конрада слова застигли в нього на губах.

Номер Чотирнадцятий спритно впорався зі своїм завданням. Наступної миті Томмі перетворився на безпорадний зв’язаний тюк. Нарешті Конрад заговорив: