Таємничий суперник

— Гадав, що надурив нас, так? Тим, чого ти знаєш і чого не знаєш. Домовився з нами! І увесь цей час ти блефував! Блефував! Ти знаєш менше за кошеня. Але тепер твоя черга, ти, б... свиня.

Томмі лежав мовчки. Не було чого казати. Він програв. Хай там як, всемогутній містер Браун бачив усі його хитрощі наскрізь. Раптом його осяйнула думка.

—Дуже добра промова, Конраде, — схвально сказав він. — Але нащо ці пута й ремені? Чому б не дати цьому джентльмену перерізати мені горла не зволікаючи?

— Чорт, — несподівано сказав Номер Чотирнадцятий. — Гадаєш, ми такі зелені, що прикінчимо тебе тут, і щоб скрізь нишпорила поліція? Дзуськи! Ми замовили карету для вашої високості на завтрашній ранок, але зараз, як бачиш, не ризикуватимемо!

— Ніщо, — сказав Томмі, — не може бути пласкішим за твої слова — хіба що твоє обличчя.

— Заткнися, — гримнув Номер Чотирнадцятий.

— Із задоволенням, — відповів Томмі. — Ти прикро помиляєшся — але ти й програєш.

— He треба знову цих витребеньок, — сказав Номер Чотирнадцятий. — Говориш так, ніби досі в шикарному «Рітці», еге ж?

Томмі не відповів. Він намагався збагнути, як містер Браун розкрив його особу. Він вирішив, що Таппенс, змучена тривогою, пішла до поліції, його зникнення стало публічно відомим, і банда не забарилася скласти два і два.

Двоє чоловіків пішли, хряснувши дверима. Томмі залишився при своїх міркуваннях. Вони були неприємні. Руки й ноги в нього зовсім затерпли й не рухалися. Він був відверто безпорадний і не бачив жодної надії.

Минуло близько години, коли він почув, як м’яко повертаються ключі, і двері відчинилися. Це була Аннетт.

Серце Томмі забилося частіше. Він і забув про дівчину. Чи можливо, що вона прийшла йому на допомогу?

Раптом він почув голос Конрада:

— Виходь, Аннетт. Він не хоче сьогодні вечеряти.

— Oui, oui, je sais bien.[14] Але я повинна забрати іншу тацю. Вона нам потрібна під посуд.

— Ну то поквапся, — проревів Конрад.

Не дивлячись на Томмі, дівчина підійшла до стола й взяла тацю. Піднесла руку й погасила світло.

— Трясця тобі. — До дверей підійшов Конрад. — Нащо ти це зробила?

— Я завжди гашу світло. Треба було мене попередити. Запалити знову, месьє Конрад?

— Ні, виходь.

— Le beau petit monsieur[15], — скрикнула Аннетт, зупинившись біля ліжка в темряві. — Добре ви його зв’язали, hein?[16] Немов курча в авосьці!

Від щирих веселощів в її голосі хлопця тіпнуло, але тієї миті, на свій подив, він відчув, як вона легко проводить рукою вздовж його мотузок, і щось маленьке й холодне ткнулося йому в долоню.

— Ходімо, Аннетт.

—Mais те voila?[17].

Двері зачинилися. Томмі чув, як Конрад каже: — Замкни й дай мені ключі.

Кроки стихли. Томмі лежав закам’янілий і здивований. Предметом, який вклала йому в руку Аннетт, виявився маленький складаний ніж з відкритим лезом. З того, як вона ретельно уникала на нього дивитись, і з її маніпуляцій зі світлом він дійшов висновку, що за кімнатою спостерігають. Певно, десь у стінах є вічко. Пригадавши, як пильно вона завжди трималася, він збагнув, що, мабуть, увесь цей час перебував під наглядом. Він сказав щось, чим себе виказав? Навряд. Він розкрив бажання втекти й бажання знайти Джейн Фінн, але ніщо з цього не могло вказати на його особу. Справді, його запитання до Аннетт довело, що він особисто не знайомий з Джейн Фінн, але він ніколи й не вдавав протилежного. Питання полягало тепер у тому, чи насправді Аннетт знає більше? Чи були її заперечення адресовані передусім слухачам? Щодо цього він не міг дійти висновку.

Але було й більш нагальне запитання, яке витісняло всі інші. Чи вдасться йому, зв’язаному, перерізати мотузки? Він обережно намагався водити відкритим лезом вгору-вниз по мотузці, яка стягувала його зап’ястки. Це було незручне заняття й викликало в нього придушене «О!» болю, коли ніж врізався в зап’ясток. Але, повільно і вперто, він продовжував пиляти мотузку. Він сильно порізався, та нарешті відчув, як мотузка слабшає. Коли руки звільнилися, усе решта було легко. За п’ять хвилин він встав, не без складнощів через біль у кінцівках. Першим клопотом було перев’язати скривавлений зап’ясток. Потім він сів на край ліжка й замислився. Конрад забрав ключі з дверей, тож навряд чи варто очікувати нової допомоги від Аннетт. Єдиним шляхом до втечі з кімнати були двері, відповідно, йому хоч-не-хоч доведеться чекати повернення двох чоловіків по нього. Та коли вони повернуться... Томмі всміхнувся! Рухаючись із безмежною обережністю в темній кімнаті, він знайшов і зняв з гачка знайому картину. Відчув насолоду від того, що його перший план не буде змарновано. Тепер лишалося тільки чекати. Він чекав.

Ніч минула повільно. Томмі пережив незліченні години чекання, та нарешті почув кроки. Він став рівно, зробив глибокий вдих і міцно стиснув картину.