Таємничий суперник

— Гм, тоді, можливо, вона частина банди. Та оскільки вона жінка, то не могла стояти й дивитися, як вбивають приємного молодого чоловіка. Але очевидно, що вона заодно з ними, інакше б не повернулася.

— Не можу повірити, що вона справді одна з них, сер. Вона... здавалася такою інакшою...

— Гадаю, гарненька? — мовив містер Картер з усмішкою, від якої Томмі почервонів до коренів волосся.

Доволі сором’язливо він визнав красу Аннетт.

—До речі, — зауважив містер Картер, — ви вже показувалися перед міс Таппенс? Вона засипає мене листами про вас.

— Таппенс? Боюся, їй довелося трохи понервуватися. Вона ходила до поліції?

Містер Картер похитав головою.

— Тоді цікаво, як вони викрили мене.

Містер Картер запитально подивився на нього, і Томмі пояснив. Чоловік замислено кивнув.

— Справді, доволі цікавий момент. Хіба що згадка про «Рітц» була випадковим зауваженням?

— Може й так, сер. Але, певно, вони якимось чином раптово дізналися про мене.

— Що ж, — мовив містер Картер, озираючись навколо, — тут більше нічого не зробиш. Як щодо того, щоб пообідати зі мною?

— Страшенно дякую, сер. Але, гадаю, я краще повернуся й знайду Таппенс.

— Звісно. Переказуйте їй мої найкращі привітання й скажіть, нехай наступного разу не вважає вас убитим з такою готовністю.

Томмі усміхнувся.

— Мене не так просто вбити, сер.

— І я так вважаю, — сухо сказав містер Картер. — Що ж, прощавайте. Пам’ятайте: ви тепер у них на мушці, тож бережіть себе як слід.

—Дякую, сер.

Швидко впіймавши таксі, Томмі сів і помчав до «Рітцу», насолоджуючись приємним передчуттям, як здивується Таппенс.

«Цікаво, чим вона займається. Найімовірніше, вистежує Риту. До речі, мабуть, це її Аннетт називала Маргаритою. Тоді я цього не збагнув».

Ця думка трохи засмутила його, бо ніби як доводила, що місіс Вандемеєр і дівчина близько знайомі.

Таксі під’їхало до «Рітцу». Томмі нетерпляче кинувся у священні ворота готелю, але його ентузіазм виявився марним. Його сповістили, що міс Каулі пішла чверть години тому.

РОЗДІЛ 18 Телеграма

Розгубившись на мить, Томмі попрямував до ресторану й замовив обід, вищий за будь-яку похвалу. Чотириденне ув’язнення заново навчило його цінувати добру їжу.

Він саме вкладав до рота особливо вишуканий шматочок камбали а-ля Жаннетт, коли помітив, як до зали входить Джуліус. Хлопець привітно помахав меню, чим успішно привернув до себе його увагу: від самого вигляду Томмі очі Джуліуса мало не вистрибнули з орбіт. Він підійшов і затрусив руку Томмі з енергійністю, яка останньому здалася дещо зайвою.

— Святі змії! — вивергнув він. — Це справді ти?

— Звісно, це я. Чому б ні?

— Чому б ні? Скажи, чоловіче, ти хіба не знаєш, що тебе вже записали в мерці? Гадаю, за кілька днів ми справили б за тобою урочисту панахиду.

— Хто вважав мене мертвим? — спитав Томмі.

— Таппенс.

— Мабуть, згадала примовку, що добрі люди помирають молодими. Певно, є в мені дещиця первородного гріха, щоб уціліти. Де вона, до речі?

— Її тут немає?

— Ні, той хлопець у кабінеті сказав, що вона щойно пішла.

— Мабуть, по покупки. Я підвіз її сюди на авто майже годину тому. Але скажи, невже не можна відкинути цей твій британський спокій і розповісти все, як є? Заради бога, чим ти займався увесь цей час?

— Якщо ти тут харчуєшся, — відповів Томмі, — то замовляй. Це буде довга історія.

Джуліус підсунув стілець із протилежного боку стола, дав знак офіціанту, що вештався залою, і замовив собі страви. Потім обернувся до Томмі.

— Викладай. Гадаю, у тебе сталося кілька пригод.

— Одна-дві, — скромно відповів Томмі й почав свою розповідь.

Джуліус зачаровано слухав. Половину виставлених перед ним страв він забув скуштувати. Врешті-решт чоловік протяжно зітхнув.

— Оце ти дав. Звучить, як першокласний роман!

— А тепер — до справ на внутрішньому фронті, — сказав Томмі, тягнучись по персик.

— Ну-у, — простягнув Джуліус, — я не проти зізнатися: у нас теж було кілька пригод.

Тепер уже він взяв на себе роль оповідача. Почавши з невдалої розвідки в Борнмуті, він перейшов до свого повернення до Лондона, купівлі автівки, зростання занепокоєння у Таппенс, візиту до сера Джеймса та сенсаційних подій минулої ночі.

— Але хто її вбив? — спитав Томмі. — Я щось не дуже розумію.

— Лікар обдурив себе, що вона зробила це сама, — сухо відповів Джуліус.

— А сер Джеймс? Що він думає?

— Оскільки він юридичне світило, то скидається на людину-устрицю, — відповів Джуліус. — Я сказав би, що він «тримав свою думку при собі».

Він детально розповів події ранку.

— Втратила пам’ять, он як? — із цікавістю спитав Томмі. — Заради бога, це пояснює, чому вони так дивно на мене дивилися, коли я заговорив про те, щоб розпитати її. Оце справді прорахунок з мого боку! Але про таке навряд чи здогадаєшся.

— Вони не дали тобі жодного натяку на те, де Джейн?

Томмі з жалем похитав головою.

— Ані слова. Знаєш, я трохи бовдур. Слід було якимось чином витягти з них більше.

— Гадаю, тобі пощастило, що ти взагалі тут. Твій блеф був блискучим ходом. Як тобі тільки вдалося так гладко все продумати, хоч убий, не збагну!

— Я був у такій халепі, що мусив щось вигадати, — просто відповів Томмі.