Таємничий суперник

Двері відчинилися. Ззовні полилося слабке світло. Конрад одразу рушив до газового ріжка, щоб запалити його. Томмі глибоко шкодував, що саме він увійшов першим. Приємно було б поквитатися з Конрадом. Слідом увійшов Номер Чотирнадцятий. Коли той переступив поріг, Томмі з дивовижною силою опустив картину йому на голову. Під оглушливий дзенькіт битого скла Номер Чотирнадцятий повалився на підлогу. За мить Томмі вислизнув з кімнати й припав до дверей. Ключі були в замку. Він повернув їх і витягнув тієї самої миті, коли Конрад метнувся до дверей із залпом лайки.

Якусь мить Томмі вагався. Чути було якусь метушню поверхом нижче. А тоді знизу долинув голос німця:

— Gott іт Ніттеl[18]! Конраде, що сталося?

Томмі відчув, як чиясь маленька рука ткнулася в його долоню. Поряд стояла Аннетт. Вона вказала на хитку драбину, що вела на якесь горище.

— Мерщій — туди! — Вона потягла його драбиною нагору. Наступної миті вони вже стояли в запилюженій мансарді, заваленій дровами. Томмі озирнувся.

— Не спрацює. Це типова пастка. Виходу немає.

— Цить! Зачекайте. — Дівчина приклала палець до губ. Видерлася на верхівку горища й прислухалася.

Стукіт і грюкіт у двері був неймовірним. Німець та інший намагалися виламати двері в кімнату. Аннетт пошепки пояснила:

— Вони думатимуть, що ви досі всередині. Вони не чують, що каже Конрад. Двері надто товсті.

— Я гадав, можна чути, що відбувається в кімнаті?

— У сусідній кімнаті є вічко. А ви розумні, що здогадалися. Але вони про це не подумають — їм просто не терпиться потрапити всередину.

— Так... але погляньте сюди...

— Залиште це мені.

Вона нахилилася. На свій неабиякий подив, Томмі побачив, що вона прив’язує кінець довгої мотузки до ручки великого надтріснутого глека. Дівчина старанно прив’язала його, а тоді обернулася до Томмі.

— Ключі від дверей у вас?

— Так.

—Дайте їх мені.

Він простягнув їй ключі.

— Я йду вниз. Як гадаєте, ви зможете спуститися до середини, а потім зістрибнути вниз за драбину, щоб вони вас не бачили?

Томмі кивнув.

— У тіні поверху є велика комора. Станьте позаду неї. Візьміть в руку кінець цієї мотузки. Коли я випущу інших — тягніть\

Перш ніж він встиг у неї ще щось спитати, вона вже легко спурхнула драбиною вниз і опинилася серед групи людей з гучним криком:

— Mon Dieu! Mon Dieu! Qu’est-ce qu’il у a?[19] Німець обернувся до неї з прокльоном.

— Забирайся. Іди до своєї кімнати!

Дуже обережно Томмі перемахнув за східці. Доки вони не обернуться, усе буде гаразд. Він

присів за коморою. Зловмисники досі відділяли його від сходів.

— А! — Аннетт ніби наткнулася на щось. Нахилилася. — Mon Dieu, voila le clef.[20]

Німець вирвав у неї ключ. Відімкнув двері. З кімнати вивалився Конрад, лаючись.

—Де він? Ви його схопили?

— Ми нікого не бачили! — різко сказав німець. Його обличчя зблідло. — Ти про кого?

Конрад вивергнув нову лайку.

— Він утік.

— Неможливо. Довелося б пройти повз нас.

Цієї хвилини, з екзальтованою усмішкою, Томмі потягнув мотузку. З мансарди нагорі почувся грюкіт порцеляни. За мить чоловіки вже штовхали одне одного нагору хиткою драбиною і зрештою зникли в темряві нагорі.

Швидкий, мов блискавка, Томмі вистрибнув зі своєї схованки й гайнув сходами вниз, тягнучи за собою дівчину. У передпокої нікого не було. Він обмацав засуви й ланцюг. Нарешті ті піддалися, і двері відчинилися. Він обернувся. Аннетт зникла.

Томмі стояв мов зачарований. Невже вона знову побігла нагору? Що за безумство в неї вселилося!

Він скипів від нетерпіння, але з місця не зрушив. Він не піде без неї.

І раптом згори долинув скрик, вигук німця, а потім голос Аннетт, чіткий і високий:

— Ma foi[21], він утік! І швидко! Хто б подумав?

Томмі досі стояв, прикутий до землі. Це була команда тікати? Схоже на те.

А потім, гучніше, до нього долетіли слова:

— Це жахливий дім. Хочу назад до Маргарити. До Маргарити. До Маргарити!

Томмі вже підбіг назад до сходів. Вона хоче, щоб він утік і покинув її? Але чому? За будь-яку ціну він повинен спробувати забрати її з собою. Аж тут його серце впало. Сходами нісся Конрад, здіймаючи шалений крик, щойно його побачив. Слідом бігли інші.

Томмі зупинив ривок Конрада прямим ударом кулака. Удар прийшовся в щелепу, і той упав, як колода. Другий перечепився через нього й полетів на підлогу. Нагорі сходів промайнув спалах, і куля подряпала вухо Томмі. Він усвідомлював, що заради власного здоров’я добре було б ушиватися звідси якнайшвидше. Що стосується Аннетт, він нічого не міг вдіяти. Єдина радість — він поквитався з Конрадом. Удар був хороший.

Він стрибнув до дверей, захряснувши їх за собою. На площі було безлюдно. Перед будинком стояв фургон пекаря. Вочевидь, у ньому його мали вивезти з Лондона, і тіло знайшли б за багато миль від будинку в Сохо. Водій вистрибнув на тротуар і спробував заступити шлях Томмі. Знову він викинув кулак, і водій розтягнувся на тротуарі.