Таємничий суперник

Серце Томмі забилося відчутно швидше, коли вони пішли нагору слідом за лікарем. Нарешті Джейн Фінн! Довго розшукувана, таємнича, униклива Джейн Фінн! Яким шалено неймовірним успіхом це здавалося! І ось тут, у цьому будинку, лежала дівчина, у чиїх руках було майбутнє Англії, а її спогади майже дивом повернулися. Придушений стогін зірвався з губ Томмі. Якби ж то Таппенс була зараз поряд, щоб розділити тріумфальне завершення їхньої спільної пригоди! А тоді він рішуче відкинув думку про Таппенс. Його впевненість у сері Джеймсі зростала. Був той, хто безпомилково вивідає місцеперебування Таппенс. І водночас — Джейн Фінн! Аж раптом його серце стиснув страх. Усе здавалося таким легким... А що як вони знайдуть її мертвою... вбитою рукою містера Брауна?

Наступної миті він вже сміявся з цих мелодраматичних фантазій. Лікар відчинив двері, і вони увійшли. На білому ліжку лежала дівчина із забинтованою головою. Якимось чином уся сцена видавалася несправжньою. Це так чітко відповідало тому, що вони очікували побачити, що справляло враження гарної постановки.

Дівчина переводила великі здивовані очі з одного на іншого. Сер Джеймс заговорив першим.

— Міс Фінн, — промовив він, — це ваш двоюрідний брат, містер Джуліус П. Гершайммер.

Легенький рум’янець розлився обличчям дівчини, коли Джуліус виступив уперед і взяв її за руку.

— Як справи, кузино Джейн? — легко спитав він. Але Томмі почув тремтіння в його голосі.

— Ви справді син дядька Гірама? — здивовано спитала вона.

Її голос, із легкою теплотою західного акценту, майже викликав трепет. Він здався невловимо знайомим Томмі, але він, як міг, відігнав це враження.

— Звісно.

— Ми колись читали про дядька Гірама в газетах, — продовжила дівчина своїм м’яким голосом. — Та я ніколи не гадала, що колись вас зустріну. Моя мати вважала, що дядько Гірам так і не припинив гніватись на неї.

— Старий був такий, — визнав Джуліус. — Але, гадаю, нове покоління дещо відрізняється. Немає сенсу в родинних чварах. Перше, про що я подумав, щойно війна скінчилася, це приїхати й відшукати вас.

На обличчі дівчини промайнула тінь.

— Вони казали мені різні... жахливі речі... що я втратила пам’ять і що минули роки, яких я ніколи не згадаю, — роки, що випали з мого життя.

— Ви самі цього не усвідомлюєте?

Очі дівчини розчахнулися.

— Ну, ні. Мені здається, наче не минуло часу, відколи нас загнали в ті човни. Я як зараз це бачу! — Вона заплющила очі й здригнулася.

Джуліус подивився на сера Джеймса, і той кивнув.

— Ні про що не турбуйся. Воно того не варте. А зараз, Джейн, є дещо, що ми хочемо знати. На борту того корабля був чоловік з деякими надзвичайно важливими паперами, і впливові особи в цій країні отримали звістку, що він передав їх вам у руки. Це так?

Дівчина завагалася, переводячи погляд з одного на іншого. Джуліус зрозумів.

— Містер Бересфорд уповноважений британським урядом повернути ці папери. Сер Джеймс Піл Еджертон — член англійського парламенту і, можливо, стане великим цабе в Кабінеті міністрів, якщо схоче. Це завдяки йому ми нарешті відшукали вас. Тож можете бути відвертою й розповісти нам усю історію. Денверз дав вам папери?

— Так. Сказав, що вони мають більші шанси на порятунок у мене, тому що жінок і дітей рятують першими.

— Ми так і гадали, — мовив сер Джеймс.

— Сказав, що вони дуже важливі — можуть мати вирішальне значення для союзників. Але якщо все це було так давно й війна скінчилася, чому це так важливо тепер?

— Гадаю, історія повторюється, Джейн. Спочатку була велика метушня й галас через ці папери, потім усе стихло, а зараз катавасія почалася знову — із зовсім інших причин. То ви можете передати нам їх зараз?

— Але не можу.

— Що?

— Я їх не маю.

— Ви — їх — не маєте? — Джуліус розділяв слова маленькими паузами.

— Ні, я їх сховала.

— Ви їх сховали?

— Так. Мені стало тривожно. Здавалося, що за мною стежать. Це мене налякало — дуже.

Вона приклала руку до голови.

— Це майже останнє, що я пам’ятаю, перш ніж прокинутися в лікарні...

— Продовжуйте, — сказав сер Джеймс тихим пронизливим тоном. — Що ви пам’ятаєте?

Вона слухняно обернулася до нього.

— Це було в Голігеді. Я приїхала туди — не пам’ятаю чому...

— Це неважливо. Продовжуйте.

— У метушні на пристані я вислизнула від них. Ніхто мене не побачив. Узяла таксі. Сказала водієві вивезти мене з міста. Я слідкувала, як ми виїжджали на відкрите шосе. Ніяке інше авто нас не переслідувало. Я побачила стежку збоку від шосе. Сказала водієві зачекати.

Вона зупинилась, а тоді продовжила.