Таємничий суперник

— Звісно. Та анітрохи не схожа на себе на фото. Принаймні я гадаю, що це вона — має бути — бо я її одразу впізнав. Якби я зустрів її в юрбі, то сказав би: «Ось дівчина, чиє обличчя мені знайоме», одразу і без вагань. Але було щось у тому фото... — Джуліус похитав головою й видав зітхання. — Гадаю, романтика — доволі химерна штука!

— Можливо, — холодно мовив Томмі, — якщо можна приїхати закоханим в одну дівчину, а за два тижні просити руки іншої.

Джуліусу вистачило гречності зробити розгублений вигляд.

— Ну, знаєш, я трохи втомився від думки, що ніколи не знайду Джейн — та й усе одно, це була повна дурість. А потім — ну, французи, наприклад, набагато розважливіше дивляться на речі. Вони відмежовують романтику від шлюбу...

Томмі спалахнув.

— Трясця! Якщо...

Джуліус спішно перервав його.

— Тихо, не поспішай. Я не про те, що ти подумав. Я так розумію, американці вищої думки про моральність, ніж навіть ви. Я лише кажу, що французи по-діловому ставляться до шлюбу: знайти двох людей, які пасують одне одному, врахувати питання грошей і підійти до справи практично і по-діловому.

— Якщо спитаєш мене, — сказав Томмі, — ми зараз просто достобіса ділові. Завжди питаємо: «А чи це окупиться?» Чоловіки вже достатньо зіпсовані, а дівчата ще гірші!

— Заспокойся, синку. Не треба так гарячкувати.

— А мені гаряче, — відрізав Томмі.

Джуліус подивився на нього й вирішив, що краще промовчати.

Однак дорогою до Голігеда Томмі мав вдосталь часу охолонути, і коли вони рушили в призначеному напрямку, на його обличчя повернулася бадьора усмішка.

Порадившись і звірившись із дорожньою мапою, вони цілком успішно погодили маршрут, тож без особливих складнощів змогли взяти таксі й вирушити трасою до Треддур-Бей. Наказали водієві їхати повільно й пильно придивлялися, щоб не проґавити стежку. І знайшли її незабаром по тому, як виїхали з міста. Томмі різко зупинив машину, буденним тоном спитав, чи ця стежка веде до моря, і, почувши, що так, щедро розплатився з водієм.

За мить таксі вже повільно пихтіло назад до Голігеда. Томмі з Джуліусом дивилися йому вслід, доки не зникло з очей, а тоді звернули на вузьку стежку.

— Гадаю, це той шлях? — із сумнівом запитав Томмі. — Їх тут, мабуть, безліч.

— Звісно, той. Поглянь на дрік. Пам’ятаєш, що казала Джейн?

Томмі подивився на буйні зарості золотавого цвіту обіч стежки, і це переконало його.

Вони спускались один за одним. Попереду йшов Джуліус. Двічі Томмі неспокійно роззирався навколо. Джуліус обернувся.

— Що сталося?

— Не знаю. У мене якесь передчуття. Постійно здається, що за нами стежать.

— Бути не може, — впевнено сказав Джуліус. — Ми б побачили.

Томмі мусив визнати, що це правда. Однак відчуття неспокою лише поглибилося. Усупереч власній волі він вірив у всемогутність ворога.

— Я майже хочу, щоб цей тип нагодився, — сказав Джуліус. Погладив кишеню. — Малюку Вільяму не терпиться повправлятися!

— Ти завжди носиш це... його... із собою? — з палкою цікавістю спитав Томмі.

— Майже завжди. Гадаю, ніколи не знаєш, що може трапитись.

Томмі шанобливо промовчав. Він був вражений Малюком Вільямом. Наче той суттєво відсунув погрозу з боку містера Брауна.

Стежка пробігала уздовж кручі, паралельно до моря. Раптом Джуліус зупинився так різко, що Томмі врізався в нього.

— Що сталося? — спитав він.

— Поглянь. Хіба не дивовижа!

Томмі подивився. Попереду виділялась і наполовину затуляла стежку величезна брила, із явною чудернацькою подобою до тер’єра на задніх лапах.

— Ну, — сказав Томмі, відмовляючись поділяти емоції Джуліуса, — ми ж саме це й очікували побачити, ні?

Джуліус сумно подивився на нього й похитав головою.

— Британський зануда! Звісно, очікували — та все одно, мене трохи ошелешує бачити, що воно саме там, де ми й сподівались його знайти!

Томмі, чий спокій був радше набутим, ніж природним, нетерпляче переступив з ноги на ногу.

— Уперед. Як щодо діри?

Вони пильно роздивилися стіну кручі. Томмі чув, як сам по-ідіотськи промовляє:

— Через стільки років дроку тут не буде.

І Джуліус сумно відповів:

— Гадаю, твоя правда.

Томмі раптом вказав на щось тремкою рукою. — Як щодо тієї щілини?

Джуліус відповів тремким голосом:

— Це воно... точно.

Вони подивились один на одного.

— Коли я був у Франції, — пригадав Томмі, — щоразу, як мій денщик не міг покликати мене, то завжди казав, що має дивне передчуття. Я ніколи в це не вірив. Але мав він його чи ні, таке почуття існує. І зараз я його маю! Страшенно!

Він подивився на скелю з якоюсь болісною пристрастю.

— Чорт! — скрикнув він. — Це неможливо! П’ять років! Подумай лише! Хлопці, що обносять пташині гнізда, пікніки — тисячі людей тут ходять! Вони не можуть бути тут! Сотня до одного, що їх тут немає! Це всупереч усьому розумному!

Звісно, він відчував, що це неможливо — здебільшого, мабуть, тому, що не міг повірити у власний успіх там, де стільки людей зазнали невдачі. Усе було надто легко, тож паперів тут бути не могло. Заглибина виявиться порожня.

Джуліус подивився на нього, розпливаючись в усмішці.

— Гадаю, тепер ти точно ошелешений, — розтягнуто промовив він з якоюсь насолодою. — Що ж, уперед!