Таємничий суперник

Він сунув руку в щілину й легко скривився.

— А тут тісненько. Рука Джейн, мабуть, на кілька розмірів менша за мою. Нічого не відчуваю — ні, стривай, що це? Господи Боже!

І він ривком висмикнув нагору маленький безбарвний пакет.

— Це точно вони. Зашиті в церату. Потримай, доки дістану ножа.

Сталося неймовірне.

Томмі ніжно тримав у пальцях дорогоцінний пакунок. Їм вдалося!

—Дивно, — тупо пробурмотів він, — я думав, що стіжки мали б зогнити. А на вигляд — зовсім як нові.

Вони обережно розрізали їх і зірвали тканину. Всередині був маленький згорнутий аркуш паперу. Тремкими руками вони розгорнули його. Аркуш був порожній! Вони спантеличено дивились один на одного.

— Пусто! — випалив Джуліус. — Невже Ден-верз — лише для відводу очей?

Томмі похитав головою. Таке припущення його не задовольнило. Раптом його обличчя прояснилося.

— Зрозумів! Симпатичні чорнила!

— Ти так гадаєш?

— Принаймні варто спробувати. Зазвичай усе робить жар. Знайди трохи хмизу. Розведемо багаття.

За кілька хвилин весело палало маленьке вогнище з сучків та листя. Томмі підніс аркуш паперу до вогню. Папір трохи згорнувся від жару. Нічого більше.

Раптом Джуліус схопив його за руку й вказав туди, де проступали літери блідо-коричневого кольору.

— Боже мій! Ти вгадав! Справді, ця твоя ідея виявилася блискучою. Мені й на думку не спало.

Томмі ще кілька хвилин тримав папірець у тому самому положенні, доки не вирішив, що жар зробив свою роботу. А тоді прибрав його. І за мить у нього вирвався крик.

Через увесь аркуш охайними коричневими друкованими літерами було виведено:

З НАЙКРАЩИМИ ПОБАЖАННЯМИ ВІД МІСТЕРА БРАУНА

РОЗДІЛ 21 Томмі робить відкриття

Якусь мить вони вдвох стояли й тупо дивились один на одного, оглушені потрясінням. Якимось несподіваним чином містер Браун випередив їх. Томмі прийняв поразку мовчки. Але не Джуліус.

— Як, чорти б його взяли, він дістався сюди раніше за нас? Ось що мене діймає! — закінчив він.

Томмі похитав головою й похмуро сказав:

— Ось тому й стіжки були нові. Ми мали б здогадатися...

—До біса ті кляті стіжки. Як він нас випередив? Ми мчали сюди як могли. Просто неможливо було дістатися сюди раніше за нас. Та й взагалі, звідки він знав? Гадаєш, у Джейн в палаті диктофон? Думаю, мав бути.

Але здоровий глузд Томмі видавав заперечення.

— Ніхто не міг знати заздалегідь, що вона буде в тому будинку — не кажучи вже про окрему кімнату.

— Це так, — визнав Джуліус. — Тоді одна з медсестер — лиходійка, що підслуховувала під дверима. Що скажеш?

— Усе одно не бачу, що б це змінило, — втомлено відповів Томмі. — Він міг довідатись про це кілька місяців тому й забрати папери, а потім... Ні, на бога, не складається! Вони б їх одразу опублікували.

— Звісно, опублікували б! Ні, хтось випередив нас сьогодні десь на годину. Але як вони це зробили, хоч убий, не збагну.

— Хотів би я, щоб той чоловік, Піл Еджертон, був з нами, — замислено промовив Томмі.

— Навіщо? — Джуліус витріщився на нього. — Вони утнули це ще до нашого приходу.

— Так... — Томмі завагався. Він не міг пояснити власного почуття — нелогічної ідеї, що присутність королівського адвоката якимось чином відвернула б катастрофу. Тож повернувся до попередньої думки. — Марно сперечатися, як вони це зробили. Гру скінчено. Ми програли. Мені залишилося зробити одне.

— Що?

— Повернутися до Лондона якнайшвидше. Треба попередити містера Картера. Лише питання часу, коли буде завдано удару. Та у будь-якому разі він має знати про найгірше.

Обов’язок був не з приємних, але Томмі не мав наміру ухилятися. Він повинен доповісти про свій провал містерові Картеру. На цьому його роботу буде скінчено. Він сів на опівнічний поштовий потяг до Лондона. Джуліус вирішив заночувати в Голігеді.

За пів години після прибуття втомлений і блідий Томмі стояв перед своїм шефом.

— Я прийшов відзвітувати, сер. Я провалився... страшенно провалився.

Містер Картер зміряв його гострим поглядом.

— Тобто договір...

— У руках містера Брауна, сер.

— А! — тихо промовив містер Картер. Вираз його обличчя не змінився, але Томмі помітив спалах відчаю в його очах. Це краще за будь-що переконало його в безнадійності справи.

— Що ж, — мовив містер Картер за хвилину чи дві, — гадаю, ми не повинні ставати на коліна. Я радий, що знаю напевне. Ми повинні зробити все, що можемо.

У голові Томмі промайнуло впевнене: «Безнадійно, і він знає, що це безнадійно!»

Чоловік подивився на нього.

— Не бери близько до серця, хлопче, — лагідно сказав він. — Ти зробив усе, що міг. Ти діяв проти одного з найвидатніших геніїв століття. І підійшов зовсім близько до успіху. Пам’ятай це.

—Дякую, сер. Це страшенно шляхетно з вашого боку.

— Я виню себе. Я винуватив себе, відколи почув цю іншу новину.

Щось у його тоні привернуло увагу Томмі. Новий страх стиснув його серце.

— Є... щось іще, сер?

— Боюся, що так, — похмуро сказав містер Картер. І простягнув руку до аркуша на столі.

— Таппенс?.. — Томмі запнувся.

— Сам прочитай.