Таємниця країни суниць (збірка)

Страховисько мало довге плескате обличчя. Ніс у нього був як баранячий ріг, а підборіддя — як носорогів ніс. Волосся на голові сіро-буро-малино-ве, воно ворушилося від люті. Вуха — волохаті, руді, очі — червоні, як палаюче вугілля. З-під синіх губ визирали чотири зуби, схожих на довгі дрючки. Відьма весь час клацала ними.

На кожній руці вона мала по два пальці з гострими залізними кігтями. Нога у відьми була тільки одна — велика, півняча.

Стрибаючи на тій нозі, вона наближалася до друзів. Кузька нахилився до Лариски:

—Пригадай же, Ларисонько, пригадай, любенька!..

Дівчинка, не підводячи голови, поманила хлопчика пальцем. Він нахилився зовсім близько до неї, А тоді швидко випростався, і дзвінкий Кузьчин голос пролунав над площею:

Ене-бене рес!

Квінтер-квантер жес!

Ене-бене раба,

Квінтер-квантер — жаба!

Навколо відьми знову закрутилася курява, А коли сіла,— на землі лишилася жалюгідна земляна жаба.

—Хутчій! — сказав Кузька.

Друзі підхопилися, посідали на велосипеди.

Дениско з Кивом, Лариска з Мухою, а Кузька — сам. Перш ніж сісти, дівчинка встигла поцілувати Кузьку в щічку, і він тепер полум’янів від гордості.

Вони промчали повз Зубаня і Вуханя, що сиділи на віслюках, заплющивши очі, між бевзиками, які боялися підвести голови від колін, поміж ябедами, які так само лежали в пилюці. Ніхто ще не знав, що Кузьчина мати навіки перевернулася на земляну жабу.

А жаба сиділа посеред площі і люто дивилась услід дітям. У неї швидко здувався і опадав білий пухир на шиї. Потім вона щось розпачливо квакнула, але цього ніхто не почув.

Загін поминув околицю і помчав дорогою. Муха раз по раз озирався на рідне місто, яке виднілося вдалині, і з образою вигукував:

—Ябеди нещасні! Язики розпустили! Аж на небі чути, як мухи кашляють!..

—Нас виручив Кузька! — крикнув Кив.—Хай живе Кузька!

Кузька скромно натискав на педалі.

Дорога вела через великий горб. На вершині Де-ниско спинив загін. Діти подивилися назад. І побачили погоню.

Зубань і Вухань з бевзиками оговталися і кинулися навздогін. Вся їхня армія мчала дорогою. Радники скакали попереду віслюками. Вони сподівалися, що діти незабаром натраплять на засідку безвусого.

З гори з’їхати легко. Треба тільки задерти ноги над педалями — і машини самі мчать униз, як вітер.

Але після спуску почався крутий підйом. І тут непереливки стало Денискові і Ларисці. Адже у них були пасажири. Діти тяжко дихали. Кузька

випередив загін, перший виїхав на узгір’я і знову озирнувся, — Ай-ай-ай! Бевзики вже під горою! Ті суцільною лавиною котилися з горба, де допіру були наші друзі. Вони наздоганяли!

Знесилені діти їхали попід довгою кручею. Дорога звивалася, як змія. За одним із поворотів Ларисці почулося, ніби згори гукають: «Скоріш! Скоріш!»

ПРИЄМНЕ ВІДКРИТТЯ

— Ей ти, Стопроцентний! Зразковий!—Антош-ка нахилився над ямою.— Ти мене чуєш? Зисиби!..

—Агов...— кволо відгукнулося знизу.

—Ти там посидь поки. А як отямишся, вилазь. Залізеш на живіт своєму найрозумнішому, поскачеш, тебе й викине з ями. Чув?

—Я не зумію...— промимрив ЗСБ.

—Навчишся. З першого разу не вийде — ви-стрибнеш з п’ятого. І підеш збирати суниці. Тільки Бевзю не давай! Чув?

—Чув...

—Отож-бо. А поки сиди,

Антошка підійшов до вікна. Відхилив фіранку.

Такого нудного міста ще ніхто не бачив. Тут було лише дві вулиці. Вони перетинались у центрі, На перехресті і стояв великий Бевзів будинок.

Усі будинки тут були однакові — приземкуваті, з кривими маленькими віконечками, з дірявими пласкими дахами. Вздовж немощених брудних вулиць стояли обідрані стовпи — колишні дерева. Жодного клаптя зелені не було в місті. Вули-ці — порожні. Мабуть, усі бевзики вирушили в похід на Ябедин, щоб спіймати Антощиних друзів.

Зрідка вулицею стрибали поскубані ворони, Не білі, а звичайні, чорні. Вони зовсім не літали.

А одного разу з якогось підворіття вийшов шолудивий пес з опущеним хвостом. Він вийшов посеред вулиці, з огидою обнюхав пилюку, а тоді задер морду і завив. Дарма що був день і на небі світило сонце.

—Так...— сказав Антошка.— Все ясно. Оте

гладке опудало хотіло, щоб такими стали всі міста

на світі. Солдати, за мною!

— Ати-бати!

Вони спустилися .(східцями на перший поверх. Внизу було двоє дверей. Антошка здогадався, що ліворуч — вихід на вулицю. І повів солдатів праворуч.

Вийшли у сад. Тут всі дерева були обідрані до останньої гілочки, до останнього шматка кори. Деревина потемніла від часу і зробилася сірою.

Сад з телеграфних стовпів.

Земля попід мертвими стовбурами була старанно витоптана, щоб на ній не могла звестися жодна билинка.

—Та тут і не сховаєшся! — свиснув Антошка.

—Ати-бати — так точно!

Вже за кілька кроків Антощин загін помітив охорону. Кілька бевзиків ховалися за стовбурами. Але ж за ними не сховаєшся: однаково визирали великі круглі голови.

—Все одно! — сказав Антошка.— Вороття не має.

Порівнялися. Бевзики враз вийшли з-за стовбурів.

—Пароль! — гукнув один з них.

—Чики-брики! — навмання відказав Антошка.

—Неправда. Усі знають, що сьогодні пароль — «хурли-мурли».

—Я й забув. Правильно. Хурли-мурли.

—Все одно не пропустимо. Бевзики підняли рогатки.

—Чому? — поцікавився Антошка.