Таємниця країни суниць (збірка)

Антошка зважився. Він наздогнав Дениска, щось йому сказав, а тоді почав відставати. Сандалі-скороходи були дуже слухняні.

Ось позаду нього з-за повороту з’явилися Зубань і Вухань. Вони побачили Антошку. Вухань звівся у стременах:

—Це отой Найперший! Він утік з ями!..

—Штій! — скрикнув Зубань.

Тим часом діти разом з солдатами завернули на одну з доріг, і за мить їх не стало видко за ліщиною. Антошка побіг другою дорогою. Вороги помчали за ним.,

Зубань, здавалося, кричав йому просто над вухом:

—Штій, бо жаштрелю!..

Антошка знав, що той не вистрелить. По-перше, не так легко стріляти з самопала на повнім скаку. А по-друге, він потрібний ворогам живий.

Хлопчик побіг швидше.. Вороги відстали. Він знову підпустив їх близько, а тоді помчав з подвоєною швидкістю. І так кілька разів. Це дратувало Зубаня і Вуханя, і вони ще більше вибивалися з сили.

Довго вів Антошка погоню за собою. А тоді відбіг трохи далі, спинився і обернувся до них:

—Гей ви, бевзики, вас ціла купа, а одного хлопчика наздогнати не можете! Ви не вояки, а драні лантухи з соломою!

Зубань люто пришпорив віслюка, який і без того вже мало не падав.

—А ваш Бевзь П’ятий — мішок із салом!..

— Чики-брики!..— через силу видихнуло вій-сько.

—Я його вкинув у яму і вас усіх туди покидаю!.. Кукуріку!

Оце «кукуріку!» вчинило щось неймовірне. Бевзики заревли, загули, затюкали.., Грізна лавина ось-ось мала зім’яти хлопчика.

Та Антошка раптом підскочив і стрибнув у ліщину. Він навмання помчав поміж кущами. Позаду чув, як затріщав лісок — то вся ворожа армія ки-нулася слідом за ним.

—Кукуріку! — кричав Антошка і біг собі далі.

— Штій!.. Штій!..— все віддалялися погрозливі вигуки.

Антошці легко було бігти поміж кущами і чагарниками. А ворогам прийшлося непереливки. Віти хльостали Зубаня й Вуханя, трави заплутувалися в колесах велосипедів. Бевзики перекидалися. То тут, то там збивалися нові й нові «малакупи».

Ліс не хотів приймати армії бевзиків. Скінчилося тим, що одна міцна гілляка поскидала Зубаня й Вуханя з віслюків. Бідні тварини, відчувши полегкість, дременули в хащу— відпочити й попастися. Радників оточив натовп піших знесилених бевзиків. Вони чекали наказів. Але ті безсило попадали під кущі.

Зубань важко дихав і намагався вилізти з самовара, 3 того так нічого й не вийшло. Вухань лежав горілиць і нервово пряв вухом. Побачивши це, бевзики й собі попадали на землю.

Погоня захлинулася.

ЩО ДУМАВ АНТОШКА

Хлопчик вийшов з лісу і озирнувся. Куди йти?

— Навпростець! — проспівав угорі жайворонок.— Іди, хлопчику, навпростець, і ти прийдеш до Заздри.

— А де всі наші? — підвів лице Антошка.

— Всі ваші вже під’їжджають до Заздри з другого боку. Вони за тебе хвилюються дуже-дуже-дуже!..

Жайворонок злетів ще вище і розтанув у синяві.

Антошка йшов довгим зеленим яром. Йому було весело й тривожно. Хотілося співати, танцювати, перекидатися.

Хлопчик ішов прискоком, потім скинув свої сандалі і побіг босоніж. Тоді уявив, ніби грає з Дениском у довгої лози, розбігся і підстрибнув! розчепіривши ноги, а потім ще раз.

І все сміявся.

Трава м’яко лоскотала стомлені ноги. Але Антошка не помічав утоми. Він став співати пісню, яку тут-таки й вигадував:

Ми веселі хлопчаки,

Гей, та й веселі!

Гей, та й хорошії

І Ларнска в нас весела,

І весела, і дотепна,

Гей, та й хороша!..

Бевзь сидить у ямі,

Зубань у самоварі,

От і добре!

Хлопчик знову взувся в свої «скороходи» і вже хотів було припустити вперед, коли почув з-під куща:

— Добридень, хоробрий чоловічку!

Маленький їжачок стояв, спершись передніми лапками на патичок, і доброзичливо поглядав на хлопчика.

—Все лісове населення радіє, що ви боретесь з Бевзем і бевзиками.

—А що нам бевзики! Ми їх одним мізинцем! — кинув Антошка і зашарівся: чи ж не він з товаришами стільки товкмачив Кузьці, що хвалитися недобре!

Їжачок, здається, цього не помітив.

—А скажи нам, коли твоя ласка,— промовив він,— чи то правда, що сам Бевзь П’ятий сидить у чорній ямі?

—Правда!

—Вірю. Ти не хвалько.

Антошка почервонів ще густіше.

—Я застерігав тебе й твоїх друзів, коли ви прийшли до нашої країни, бо ніколи не думав, що ви такі мужні й кмітливі.

—Та, чого там...— Антошка зніяковіло колупав носком сандаля землю.

—Якби Бевзь кинув вас усіх трьох до ями і забрав скриньку — не стало б нашого лісу.

—Живіть собі спокійно...— промимрив Антошка.

Їжачок підняв одну лапку.

—Ми віримо тобі й твоїм друзям. Тільки я хочу тебе застерегти: нехай у тебе не запаморочиться голова, бо інакше вони переможуть. Вони за всяку ціну хочуть заволодіти різьбленою скринькою! Не забувай про це, мій хлопчику.

—Спасибі, дядечку,— щиро відказав Антошка.— Я не забуду.

— Щасливої дороги! — загомоніли на вітах білочки.

Антошка вклонився лісовим мешканцям і побіг далі. Він не дуже поспішав, бо хотілося дещо обміркувати.

Що буде далі?