Таємниця країни суниць (збірка)

Тільки коли безвусий почув, що діти вже проїхали, він визирнув з-за куща і глянув услід. Так, то були вони.

—Ще солдати якісь біжать позаду,— пробурмотів безвусий.— Де вони тільки в біса взялися!

Ну, нічого. Їхній перший вже сидить у ямі, а цих двох все одно спіймають. Треба поспішати!

Перший радник віддав наказ і на чолі бевзиків поїхав до Заздри.

Близько околиці лишив загін і далі рушив сам. Він скрадався понад дорогою, поки не побачив неподалік гурт заздр, що стояли над рівчаком і дивилися, як тече вода.

—Заздри! — покликав безвусий.

Ті подивилися на нього і, дуже задоволені, підійшли. Вони вперше зустріли істоту, якій не було за що заздрити. Такого страхітливого опудала, як безвусий, ніхто з них не стрічав ніколи в житті.

Заздри відчували себе надзвичайно гарними поруч нього.. .

—А скажіть, до вашого міста приїхали чужі діти на велосипедах?

—Приїхали.

—Ви їм заздрите?

—Заздримо.

—Тим дітям є за що заздрити. Заздри зітхнули.

—Вони так гарно вбрані, що ой-ой-ой!.. Заздри понуро мовчали...

—У них такі велосипеди, що уй-уй-уй!.. І вони щодня їдять. А вчора — це я точно знаю! — вони їли аж двічі!

Заздри проковтнули слину.

—Але все це — тьху! — як порівняти з тим, що буде. Кожен з них матиме не один, а три велосипеди. Перший — червоний. Другий — блакитний.

Заздри розгубилися.

—А третій — рожевий!

Заздри були приголомшені.

—І це ще не все! — натхненно продовжував безвусий.— Кожен з них матиме будинок і садочок, де ростиме так багато суниць, що їх можна їсти безперервно, і все одно не з’їси!

Так скажено заздри ще нікому не заздрили:

—Найголовніше! — тут безвусий підняв пальця.— Вони щоденно, вранці, вдень і на ніч, їстимуть цукерки «Ведмедик клишоногий» і «Білочка».— Безвусий притишив голос і вкрадливо спитав: — А ви б хотіли, щоб чужі діти ніколи цього не мали?

—Хотіли б!

—Так-от, вони все це матимуть, якщо піднімуться на Синю гору. А коли ви їх туди не пустите — вони назавше зостануться жалюгідними, задрипаними, голодними й нікчемними. Вони стануть такі нещасні, що на них гидко буде дивитись!

Заздри трохи пожвавішали. Але вони все ще не взяли до тями, куди гне безвусий. А він знав куди:

—Не випускайте їх із Заздри — от і все!

Заздри від радості підстрибнули і притьмом помчали до міста, щоб підняти всіх своїх земляків проти чужих дітей.

Безвусий хижо мугикнув і свиснув бевзикам:

—За мною! На Синю гору! В обхід міста!

Скочив на віслюка і гупнув його ногами під живіт.

ЄДИНИЙ ВИПАДОК, КОЛИ РОГАТКА ПРИНЕСЛА КОРИСТЬ

Не встигли наші друзі посідати на велосипеди, як їх оточили заздри. Спочатку в їхньому галасі нічого не можна було розібрати. Потім діти почули, що найчастіше заздри повторюють одне:

—Не пустимо!.. Не пустимо!.. Не пустимо!..

Кілька найсміливіших заздр ухопилися за велосипеди. Машини зникли в натовпі.

Антошка спробував їх умовити:

—Що ви робите? Нам треба їхати на Синю гору!

—Не пустимо!

— Чому? — спитав Антошка як тільки міг лагідніше.— Нам уже давно час вертати додому! Ми не можемо назавжди залишатися у вас.

-— Не пустимо!

Дениско підняв руку.

—Послухайте,— сказав він,— ми нікому не хочемо зробити погано. Ми хочемо, щоб усім, і вам теж, було добре...

— Не пустимо!

Дениско розважливо продовжував:

—Ви собі тільки уявіть: ваші рідні пішли в ліс по суниці і не повертаються два дні і дві ночі! Так і ми. За нас удома дуже, дуже хвилюються...

Звісно, заздри не могли собі уявити, як це люди хвилюються, коли хтось довго не повертається з лісу. Вони самі ніколи не хвилювалися за інших.

Над галасом звився дзвінкий Ларисчин голосок:

—Дівчатка! Заздри-дівчатка! Ну, скажіть же хлопчикам! Навіщо нас затримувати? Ви ж добрі,

дівчатка, ви ж хороші, я знаю…

Заздри-дівчатка розгублено змовкли. Але хлопчики закричали ще голосніше:

—Не пустимо!

Тоді з натовпу вийшла дівчинка-заздра, котрій Гулька сьогодні пошматувала хустинку. Вона заклала руки за спину і витягла до Лариски своє худе обличчя. Очиці у неї світилися холодною цікавістю:

—А скажи, якщо ви поїдете на Синю гору,— ви тоді станете жити у міцних затишних будинках?

—Авжеж!

Заздри загули. Дівчинка криво всміхнулася і запитала ще:

—І ви тоді їстимете двічі на день?

—Чому ж двічі! — здивувалася Лариска.— Тричі або й чотири рази. Це в кого який режим.

Знявся несамовитий лемент.

—Не пустимо!..

Антошка не витримав. Він розсердився.

—Дурні заздри! Та якщо ми поїдемо на Синю гору, ми зробимо так, що ви житимете, як усі наші Друзі.

—Не пустимо!.,— тупнула та сама дівчинка-заздра. І всі підхопили: — Не пустимо!

У натовпі знялася якась метушня, почулися Дзвінкі удари і сопіння. Дениско перший зрозумів, У чім справа, і зблід. Юрба розступилася, і під ноги дітям кинули уламки велосипедів.

Тепер їм доведеться йти пішки. Та хоч би й пішки! Але заздри і не думали відпускати загін. Хтось запропонував відвести дітей до печери і завалити вихід каменем. Інші радили їх зв’язати.

—Хлопчику...— почув Антошка поруч себе.

То була Гулька. Вона позирала полохливо і допитливо.

—Ну, чого тобі?

—Вони вам заздрять. А якщо їм дати щось таке, щоб вони заздрили один одному, вони б про вас забули..,