Таємниця країни суниць (збірка)

Самовар вони несли по черзі.

—Аж подумати боязко,— сказала Лариска.— Ще трошки — і таємниче яйце-райце буде в наших руках!! І здійсниться буд-яке наше бажання!

—Яке? — стримано спитав Дениско.

Антошка розсердився.

—Ніби ти не знаєш? Ти ж знаєш — чого питаєш!

Всі трохи помовчали. Тоді Антошка додав:

—Треба повернутися додому. Хіба ж не так?

Кузька, Кив, Муха і Гулька вигукували:

—Так, так! І ми підемо з вами до тієї країни, де всі діти — як ви!

Назустріч друзям згори спускався стомлений віслюк. Вони, звичайно, не могли знати, що це скакун безвусого. Адже всі сірі віслюки схожі один на другого.

Що не крок наближалася мета, заради якої діти пережили стільки небезпечних пригод. А на серці у кожного було тяжко. І кожен все частіше згадував про маленьких мешканців Країни Суниць.

—А ти що обіцяв заздрам? — раптом спитав

Дениско.— Ти їм обіцяв, що, коли ми підемо на Синю гору,— вони стануть жити, як усі діти!

Всі принишкли. Всі напружено слухали. Антошка зітхнув:

—Це я тільки подумав... ну, що ми могли б так зробити...

У загоні стало тривожно. Всі мовчали, і всі розуміли, що настав час вирішувати.

Стежка вивела їх до глибокої ущелини. Через неї було перекинуте зламане дерево.

Першим перебіг Антошка. За ним — Дениско і Лариска. Суничних дітей перенесли Жовтий і Зелений солдати. Синій ніс самовар. Коли він був на середині кладки — зненацька дмухнув вітер. Солдат змахнув руками, щоб втриматись, і випустив самовар.

Мідний пузань довго летів униз, дзвінко вдарявся об гострі скелі і валуни, а потім зник у сивій піні гірської річки. Солдати з сумом стежили за ним очима.

—Ати-бати — і другий пропав... — сказали вони.

Діти опинилися на невеличкій галявині. Всі стояли мовчки.

Перший сказав Антошка:

—Я вас завів у ліс, я й мушу привести до табору! Бо що про мене подумають ваші батьки? І наша вожата Ліна Стьопівна?

—А у мене дві сестрички і братик! — зітхнула Лариска. І пошепки додала: — Якщо вони почують, що я пропала... Їм буде так погано...

Діти дивилися на дівчинку. Її кіски, схожі на крильця, похилилися.

Потім Лариска глянула на суничних друзів:

—Тут діти ніколи не ходили до школи! І вони не знають, що таке — дружити...

Антошка підійшов до Лариски і міцно взяв її за руку.

Кузька зітхнув:

—А я так хотів піти з вами... Якщо всі хвальки стануть хорошими дітьми — давайте оселимось у Хвалькові. Добре, Антошко? І я буду вам найвірнішим другом! Бо я найперший з усіх хвальків зрозумів...

Лариска сумно всміхнулася:

—Кузько, ти дуже хороший хлопчик, тільки не треба хвалитися...

—Ми всі будемо вам найвірніші друзі! — з почуттям кивнув Кив.— Ви матимете найвірніших друзів у кожному місті Країни Суниць! Коли підлабузники перестануть бути підлабузниками, я їм скажу: давайте перейменуємо наше місто! Нехай буде не Підлабузнівськ, а місто Суничка.

Муха сказав:

—Я не знаю, як ябеди назвуть своє місто, коли вони не стануть ябедами. Але щось можна вигадати.

Гулька пискнула:

—А в мені заздрості зосталося з Гульчин ніс!

Навіть менше!

Друзі всі побралися за руки. Лариска спитала:

—Що ж нам робити, хлопчики?

Діти перезирнулися. Вони добре зрозуміли один одного. Антощине лице просвітліло: він був радий, що друзі самі все вирішили.

Вище галявини, де стежка розходилася надвоє, сиділа сіра перепілка.

—Куди ближче до вершини гори? — спитав її Антошка.

Пташка охоче відповіла:

—Підіть лівою! Підіть лівою!

І почала перепурхувати вздовж лівої стежки.

—Ходім! — кинув Антошка.

Загін попростував за перепілкою. Всі йшли мовчазні, тільки Муха для бадьорості наспівував свою пісеньку:

Муха-муха-муха-ха!

ЗДРАСТУЙ, СОНЯЧНИЙ ЗАЙЧИКУ!

За півгодини діти вийшли з чагарників.

Перед ними високим зеленим горбом височіла полонина. На ній стояв Скляний палац. Сонце відбивалося від скляних стін і сліпило очі. Тут до сонця було дуже близько!

—Вперед! — прошепотів схвильований Антошка.

Вони пішли, приминаючи шовкову траву. А вона знову виструнчувалася за ними і лагідно кивала теплому вітрові.

У траві яскравими купками червоніли сунички. Діти їх обходили, щоб не пошкодити жодної ягідки. А найобережніше йшла Гулька.

—Молодці! Молодці! Молодці! — проспівав у небі знайомий жайворонок і поплив на рівнини.

Неподалік од сонця гордо висів у повітрі беркут.

Палац мав золотий ганок. На золотому ганку сиділи цар, царевич, король, королевич, швець і кравець. І всі вони хором закричали до Антошки:

—А ти хто, молодець?

—Я Антошка,— з гідністю відповів хлопчик.— А взагалі ми Оті Самі Троє, а це наші друзі.

Всі, хто був на ганку, підвелися і вклонилися дітям. Вони були чемні і привітні люди. Навіть цар із царевичем і король з королевичем. Адже ж всі вони були із доброї дитячої лічилки!

Двері відчинилися.

—Ласкаво просимо! — сказали всі на ганку. Антошка обернувся до друзів:

—Я піду.

Він зблід од хвилювання. Дениско теж зблід і відповів:

—Йди. Винось скриньку сюди. Ми тебе чекаємо.

Антошка пішов уперед. У високих залах дзвінко відлунювали його кроки.

Двері самі розчинялися перед ним. Антошка проминув один зал, другий, третій.

За третім залом відкрилася маленька скляна кімната. Посередині стояв стіл. А на столі лежала різьблена скринька.