Таємниця країни суниць (збірка)

—Он Гулька має цеберку, а ви не маєте! Куди ви дивитесь?

Тоді хлопчик-заздра підскочив до Гульки і ногою вибив цеберку з її рук. Вода вилилася, цеберка покотилася просто Денискові під ноги. Заздра кинувся за нею, щоб доламати. Та Дениско підняв те нещасне відро над головою і сердито гукнув:

—Зась! Не дозволю!

Заздри оточили дітей. Вони побачили їхнє кольорове вбрання, їхні велосипеди і від заздрості аж побіліли. Лариска покликала Гульку до себе і погладила її по голівці.

—Ну, не плач... Ну, заспокойся.

—Я їсти хочу!.. А суничок тепер уже не буде! Це була остання грядочка!..

—От біда! — зітхнула Лариска.— Ну, побудь з нами. Може, ми щось вигадаємо і попоїмо.

Тут всі заздри загомоніли:

—Женіть її! Вона погана!

—Чому ж вона погана?

—Вона вчора ходила в ліщину і нарвала горіхів!

—То й що?

—Ага, вона хотіла, щоб у неї були, а в нас не було!.. Ми все одно відібрали у неї горіхи і потоптали в землю.

—А хто ж вам заважає самим ходити в ліщину і рвати горіхи? — здивувався Дениско.

—А як хто нарве більше?

—То й нехай.

—Ні. Нехай краще нікому не буде!

—А чом ви собі не побудуєте будинки?

—Один тут попробував! — засміялися заздри.— Ми йому до цурки рознесли!

Виявилося, що заздри збирають суниці й горіхи тільки потай.

Діти посмутилися. Лариска ще погладила Гульку по голові і сказала:

—Ти хороша дівчинка. Гулька знову заплакала.

—Вони мене наб’ють за те, що ти так сказала. — А ти будь з нами.

Після цього діти згадали лічилку «Еники-беники» і дістали цілу купу дрібненьких вареників. Заздри стояли мовчки і ковтали слинку. Очі в Гульки враз висохли. Вона не відводила їх від незнайомої страви,

Дениско й Лариска відібрали вареники для себе й Антошки, а те все віддали заздрам. Багато віддали — куди більше, ніж собі залишили.

...Коли Дениско розповів Антошці усе до цього місця, він знітився:

—Ми не подумали як слід. Ми хотіли як краще... А тепер он що вийшло...

Він кивнув головою на майдан, де ще й досі тривала бійка. — Невже б’ються за вареники?

—Скоріше проти вареників. Не дають одне другому. Спершу кричали: «А в тебе більший вареник!», «А у нього з м’ясом, а в мене з картоплею!..», «А він вже один з’їв, а тепер хоче з’їсти ще одного!..» Та й почалося. А вареники порозкидали, позатоптували...

—Куди це вони? — враз занепокоївся Дениско.

Біля загону пробігло кілька заздр. Вони так поспішали, аж захекались. Бігли вони до майдану і мимохідь кидали на наших друзів погрозливі погляди. Це й не сподобалося Денискові.

—А он і солдати! — повідомив Кузька.— Я перший помітив!

—Щоб ти осліп...— пробурмотіла Гулька. Їй ще навіть не встигли пояснити, що заздрість — ганебна річ.

Антошка підхопився.

—Ати-бати — що купили?!

—Ати-бати — самовар! — радо відказали солдати.

—То не гаймо часу! Всі — по машинах! А ми з солдатами — пішака, така наша служба,— додав хлопчик і підморгнув друзям.

Та в цю мить на загін налетів цілий натовп розлючених заздр.

ЗНОВУ ПЕРШИЙ РАДНИК!

Перший радник і не збирався робити засідки на дітей. То він усе набрехав.

З десятьма бевзиками виїхав він до Заздри і неподалік од міста сховався в густій ліщині.

Безвусий радник — ви ж пам’ятаєте, що йому в бійці відірвали єдиного вуса? — вирішив за всяку ціну сам заволодіти різьбленою скринькою. Він сказав собі так:

—Якщо розбити яйце-райце, а Оті Самі Троє гулятимуть на волі, ніяке бажання не здійсниться. Коли ж посадити Отих Самих Трьох у яму, а яйця не розбивати — теж нічого не здійсниться.

Брехун поторкав пальцем те місце, звідкіля раніше ріс рудий вус. Там ще й досі боліло... Він зітхнув.

—Значить, треба і посадити, і розбити,— сказав він собі далі.— То чому б не поділити обов’язки між радниками? Нехай Зубань і Вухань зловлять дітей і посадять їх у яму. А я залізу на Синю гору і розіб’ю яйце-райце!

Після цього він скосив обидва лупатих ока на кінчик свого носа і знову зітхнув.

—Тоді я міг би вернути собі свою вроду... Та не хай вже буду й такий! Я краще зроблюся Бевзем Шостим! От бажання, гідне розумного чоловіка! Як мені буде добре!.. А як їм буде погано!..

Поки перший радник сидів на траві й мріяв, бевзики з кущів стежили за шляхом. Безвусий похилив голову на гусячій шиї до плеча:

—А звідки я на Синій горі знатиму, чи діти вже в ямі?

І, подумавши, сам собі відказав:

— Дуже просто. Зубань і Вухань не прийдуть на Синю гору, аж поки не впораються з дітьми.

Він посміхнувся. Але з-під носа-лопати посмішки все одно не було видко.

—І тоді нехай вони кусають од злості себе за лікті! Зубань ще може і вкусити, у нього зуб довгий. А Вухань — нізащо не дістане!..

Брехун дуже тішився своїм розумом і хитрістю. Він так сміявся з дурних Зубаня і Вуханя, що бев-зики почали оглядатися.

Якщо дітям пощастить втекти з Ябедина — нехай собі, він їх не спинятиме. Ці діти знають такі слова, що ліпше не зв’язуватися. А то ще зроблять з тебе не знати що.

—Чики-брики, їдуть! — доповів один з бевзиків.

Безвусий не наважився навіть наблизитися до шляху.

—Скільки їх?

—Раз... Два... Три...— відказали бевзики— Раз... Два... Три... Їх більше трьох!

—А скільки у них велосипедів?

—Раз... Два... Три... У них три! — відказали бевзики.