Таємниця Великого Сканера

Драйв цілком уже прокинувся й отямився. Негайно було послано гінців до членів Опору, які жили в інших бараках. За півгодини екстрена нарада почалася. Рикпет і Васла були в центрі уваги. Нечувана річ — прибульці з космосу, яким начхати на магнітну зброю! Нарада ще не скінчилась, а хлопці вже подалися до електростанції. Не можна було втрачати жодної хвилини. Ка світило на повну силу. Хоча це і вважалося ніччю, видно було чудово. Васла замість мундира охоронця, знищеного пострілами з магнітних автоматів, натяг чиїсь старенькі штани й сорочку. Вони йшли до електростанції на чолі загону з п’ятдесяти глюків. Глюки повинні були чекати за лінією магнітного захисту, і як тільки вона вимкнеться, негайно атакувати електростанцію та не дозволити охороні знову її запустити. Щоб загін завчасно не виявили, глюки йшли врозсип. За годину Рикпет і Васла досягли лінії магнітного захисту. Васла тяжко зітхнув: йому знову доводилося залишатися без одягу. Запасний комплект ніс один із глюків. Увесь загін уже зібрався докупи та сховався в чагарнику, метрів за сто від небезпечної лінії. За кілометр чорніло громаддя електростанції, а ще далі починалися стрімкі гори, що відокремлювали Забугорну Долину від решти країни.

— Ми пішли, — тихо сказав Рикпет, — побажайте нам успіху.

Глюки з благоговінням спостерігали, як ці люди, що зовні не відрізнялися від них, без будь-якої шкоди для себе перетнули смертельну лінію охорони, пройти крізь яку не міг жоден глюк.

Рикпет і Васла побігли до станції. Товстун важко дихав, хрипів, але намагався не відставати. Рикпет біг легко, час від часу озираючись і підбадьорюючи друга:

— Давай, давай... Ти носом дихай, носом... Три кроки — вдих, три кроки — видих... Давай, Васло, зовсім трішки лишилося...

Цей нескінченний, здавалося, кілометр, здолали хвилин за десять. Притулилися до високої бетонної стіни. Васла кілька хвилин не міг вимовити й слова. У нього високо здіймалися груди, піт заливав очі, і він не встигав змахувати його долонею. Хлопець знову опинився без одягу і мав дивний вигляд у довгих сімейних трусах і кросівках.

— Відхекався? — усміхаючись, запитав Рикпет. — На уроках фізкультури сачкувати не треба! і зарядку робити!

— Та йди ти... — незлобливо відповів йому Васла, але теж усміхнувся.

Як не дивно, охорони біля електростанції не було. За роки спокійного життя охоронці розслабилися і розлінувалися. З величезної зали долинав потужний рівномірний гул турбін. Рикпет озирнувся. Станція працювала вочевидь не на вугіллі. Рикпет пам’ятав, як вони з батьком їздили на риболовлю до Українки, до міста, розташованого недалеко від Києва. Коли проїздили повз Трипільську електростанцію, то він не міг не звернути уваги на величезні купи вугілля. Щодня станція спалювала десятки, якщо не сотні тонн вугілля, перебоїв бути не могло, тому на станції тримали постійний запас, цілі гори, які було видно здалеку. Тут нічого подібного він не бачив. Не було видно й атомних реакторів. Він згадав фотографії атомних станцій, особливо Чорнобильської. На кожній з них поруч із довгастою будівлею машинної зали, де стояли турбіни, було видно величезні куби, в яких містилися ядерні реактори. Тут і такого не було.

— Швидше за все, станція працює на газі, — припустив він, — виходить, треба перекрити газ.

— Або це... як його... Влаштувати це... коротке замикання.

— Тоді тут так жахне! — впевнено сказав Рикпет. — Усе рознесе дощенту, а станція може ще знадобитися. Ні, коротке замикання робити не треба. Знайти засувку й вирубати газ! Поки вони тут зрозуміють, що до чого, наші вже будуть на місці!

Почулися голоси. Васла з Рикпетом причаїлися. Повз них пройшли двоє глюків. Вони говорили про якийсь вимикач високої напруги, вакуум і ще щось, не зовсім зрозуміле хлопцям. Васла прислухався до розмови.

— Слухай-но, Рику, це... як його... Ми навесні були того... на екскурсії. Ну... на електрозаводі. Так там теж випускалися такі ці... Як їх... вимикачі високої того... напруги. Вони називалися вакуумними. Треба їх знайти й того... вирубати! Або вивести з ладу! Станція буде працювати, а струм того... подаватися не буде!

— Можливо... Давай шукати.

— За цими... за дротами...

— А може, треба спробувати знайти пульт, з якого керують роботою всієї станції? Повинен же бути такий?

— Це... як його... Напевно...

Високі щогли, які вели від станції на широкий майданчик, заставлений стовпами й іншими щоглами, обплутаними дротами, було видно здаля. Хлопці не поспішаючи, уважно оглядаючись навколо, рушили в той бік, де дроти тяглися досередини, до будівлі електростанції.

— Стій! — прошепотів Рикпет і смикнув Васлу за руку. Обоє сховалися за невисокою цегельною будкою.

Розділ 16

— В’ю, люба! Де ж ти була увесь цей час?!! — радісно закричав Флеш, обіймаючи дівчину і, не соромлячись того, що поруч стоїть Кадим, міцно поцілував її просто в губи. В’ю й не думала пручатися. Вона з радістю та насолодою потонула в богатирських обіймах.

— Здрастуй, любий... Я так за тобою скучила... — прошепотіла вона й заплющила очі.

— Але що ж трапилося? Куди ти зникла? Я так хвилювався!