Таємниця Великого Сканера

Усі кинулися до того місця, де щойно стояв патруль. Два автомати було розпилено цілком, один хоча й частково, все ж ремонту не підлягав, а два — цілісінькі, новенькі, ніби щойно з заводу, лежали собі на камінні брукованої доріжки. Професор і Рикпет схопили по автомату.

— За мною, — гукнув професор, — швидко за мною!

Вони побігли в бік бараку, куди годину тому зайшов новий знайомий професора, член підпільної організації Драйв.

Хоча барак і спав, але тихо там не було. Хтось хропів, хтось іще перемовлявся. Двоє реалітів жували гаплик і щось бурмотіли з заплющеними очима. Всі, як по команді, подивилися на двері, коли ті з грюкотом розчинилися. До бараку вбігли троє: сивий дід, убраний у не зовсім звичайний одяг хлопчисько, і другий, у самих трусах і кросівках. У всіх трьох на грудях висіли автомати.

— Всім тихо! — крикнув дід. — Драйве, ти де?

У бараці запала тиша, яку порушувало тільки бурмотіння нагапличених реалітів.

— Драйве, ти де?! — ще голосніше повторив дід.

Сусіди розштовхали Драйва, який міцно спав.

— Хто там ще? — невдоволено пробурчав стомлений за день глюк.

— Драйве! — знову загукав професор.

— Професор Сидиром? — здивувався глюк, помотав головою і протер очі. — Що сталося?

— Ходи сюди, треба негайно поговорити! — крикнув професор через увесь барак.

— Ви замовкнете чи ні? — прохрипів хтось невдоволено.

— Драйве, поквапся!

Теж невдоволений реаліт почав неквапом одягатися, пригладив долонею розпатлане спросоння волосся й нарешті рушив до трійці. Тим часом барак поволі прокидався. Озброєні реаліти не могли не викликати зацікавлення. Драйв і сам заквапився, коли розгледів зброю на грудях у неочікуваних гостей.

— То що ж трапилося? Хто це такі? — запитав він у професора, уважно розглядаючи його супутників.

— Хто це такі? Це головний біль Великого Сканера, — усміхнувся Сидиром, — це люди, для яких не страшна магнітна зброя.

— Хто? Люди? — з подивом перепитав Драйв. — Які ще люди? І хіба може хтось не боятися магнітної зброї?

— Це... як його... Ми не боїмося! — Васла шморгнув носом і поправив автомат на грудях.

— Час піднімати повстання. Ми щойно знищили цілий патруль.

— Не зрозумів, — розгубився Драйв, — як це може бути: знищити цілий патруль?

— А те й значить, — похмуро сказав Рикпет, — був патруль, і нема патруля. Коротше кажучи, ти з нами чи спатимеш далі?

— Стривай, — зупинив Рикпета професор, — дай Драйву отямитися. Слухай-но, про зникнення патруля ось-ось стане відомо. Яких заходів може тоді вжити охорона — ніхто не знає. Треба діяти негайно! Зараз же! Вони, — він кивнув у бік хлопців, — зупинять електростанцію. Магнітний захист Долини зникне, охорону слід негайно роззброїти, ну а далі...

— А що далі? — запитав Драйв. — Що далі?

— Далі? Ти коли-небудь ставив собі запитання, чому в Забугорній Долині сидять лише реаліти, а охороняють їх заражені? Думаєш, це просто так?

— Це найсправжнісінький концтабір! — раптом сказав Рикпет.

— Який іще концтабір? — перепитав професор.

— Та я читав колись... У такі табори зганяли всіх, хто був невигідний для влади.

— Можливо... Можливо... — замислено пробурмотів професор. — Великий Сканер зганяє сюди всіх реалітів, а на волі залишаються самі заражені. Ними легше керувати, а реаліти тут працюють за тарілку супу, тобто безкоштовно. Поділ на реалітів і заражених — ось корінь проблеми!

— Щось не дуже мені зрозуміло, — чухаючи потилицю, мовив Драйв, — це що, раз не бере тебе Х-вірус — ласкаво просимо до Забугорної Долини? Так, чи що? Виходить, Великий Сканер сам заражає свій народ цим вірусом?

— Дуже навіть можливо, — погодився професор.

— Тому й не хоче з ним по-справжньому боротися? — і далі міркував уголос Драйв.

Реаліти зацікавлено дослухалися до розмови. їх навколо друзів збиралося дедалі більше.

— Геть Директора планети! Геть Великого Сканера! — Рикпет спробував заронити в їхні душі іскру.

— Ха-а-а-а-а... — видихнула юрба.

— Тихо! — Драйв запобіг вибуху емоцій. — Ні звуку!

Розділ 15

— Дронику! Агов, Дронику, ледарю! Все одно тобі нема чого робити, проведи мене, бо сумки надто важкі!

— Дронику! — Флеш штовхнув під бік королівського блазня, і той нарешті відірвав голову від подушки. — Проведи В’ю, у неї важкі сумки.

Дроник не спав. Він чекав на цей момент, бо так вони домовилися з дівчиною.

— Гаразд, Брейку, звичайно!

Він підвівся з ліжка, протер очі й потягнувся. В’ю чекала біля дверей. Поруч із нею стояли дві туго натоптані сумки.

— Дронику, мерщій! Я поспішаю.

— Іду, іду...

Дроник насилу волік сумки за дівчиною. Вони проминули квартал, В’ю завернула до першого-ліпшого підворіття.

— Ну?

— Що — ну?

— Доводь!

— Добре, — Дроник акуратно поставив сумки на землю й зник. В’ю, яка досі не знала про його можливості, оніміла від подиву. Хтось заворушився в її кишені, пропищав тонким голосом:

— Агов, В’ю!

З переляку дівчина підстрибнула на цілий метр і заверещала. їй здалося, що в кишеню залізла миша.