Таємниця забутої справи

Після уроків, йдучи із школи вигоном, Митько мусив класти книжки на землю і приймати бій від Петра. Однокласники ставали в коло, з цікавістю дивилися на побоїще. Зрештою, це перетворювалось на постійну розвагу для хлопців і безперестанні муки для малого Коваля, якому перепадало ще й від батьків за подерту одіж і синці під очима. Петро Ковтюх став для нього кошмаром, який не відступав ні вдень, ні у снах.

Але найбільше терзали малого Коваля не тверді, як камінці, кулаки Петра, не болючі синці, а бездушна жорстокість дужчого хлопця і кривдна байдужість однокласників. Може, з того часу Дмитро Коваль й зненавидів на все життя несправедливість.

І ось прийшов день, коли він уже більше не міг терпіти цього. Того дня на вигоні він відчув, як підкочується до горла чорний клубок, як охоплює непереборне прагнення зломити противника, зім'яти, розтрощити, знищити, вбити, — і перший кинувся з кулаками на свого мучителя.

Переляканий шаленством досі нерішучого, слабкого противника, Петро намагався втекти. Але очманілий Митько вчепився в нього і доти бив свого ката, поки той не залився юшкою, змішаною із сльозами.

Гладіаторські бої на вигоні скінчилися, а незабаром Петро десь виїхав з батьками. Тільки через багато років уже молодим слюсарем Дмитро зустрів його в Літньому саду.

Вони зраділи один одному. Посідали на лаві у круглій алеї, і Петро розповів, що живе на Донбасі, працює на шахті і приїхав до родичів. Згадали школу, посміялися з своїх бійок. І раптом Петро сказав:

«Давай-но ще раз поб'ємося…»

Коваль не повірив своїм вухам.

«Адже переможцем залишився ти, — пояснив своє бажання Петро. — А я все-таки дужчий».

Хлопець відчув, що Ковтюх не жартує, та сама думка про бійку здалася йому тепер дикою. Становище врятувала Зіна, яка наближалася до них.

«Чого ж!. Якщо хочеш… — посміхнувся Коваль, намагаючись не виказати своєї огиди. — Але я не сам тут, з дівчиною… І взагалі, думаю, ми вже вийшли з того віку… Бувай». — Він підвівся назустріч Зіні і рушив з нею по алеї…

Ох, Літній сад! Скільки спогадів ти можеш навіяти!.. Але підполковникові треба було повертатися до справ.

— Звідки ви знаєте мою театральну біографію? — повторила Горохівська.

Коваль не відповів. Одвернувся, оглядаючи кімнату і цим заспокоюючи жінку. «Зараз спитає, хто, крім мене, тут живе», — подумала вона.

Він спитав:

— Брат не живе з вами? Тривога стиснула їй груди.

— О, давно, років двадцять, — намагалася бути спокійною артистка, — з того часу як одружився… Але чому ви питаєте? З ним щось сталося?! — в очах її спалахнули неспокійні іскорки.

— Ні. Принаймні мені нічого не відомо.

— Ух, — зітхнула Горохівська. — А я вже злякалася. Арсен людина лагідна, спокійна, але всяке буває.

Підсвідомо Коваль відчув, що влучив у болюче місце артистки.

— Часто відвідує вас?

— Далеко йому їздити. Та й зайнятий — робота, сім'я, двійко дітей…

Коваль підтакував жінці. Горохівську це не заспокоювало, і вона не витримала:

— Ви тому питаєте, що на ліжка звернули увагу? Квартиранти живуть, студентки. Я ще не прописала їх, але завтра це зроблю

— Треба, треба, — погодився Коваль і раптом спитав: — Брат у вас — рідний?..

— Що?! — мало не скрикнула Горохівська. — Аякже!

— Мені здавалося, що ви в батьків були одиначкою.

— їх давно немає на світі…

— Папери живуть довше, ніж люди, Вандо Леонівно…

У жінки зайшлося серце, і вона ледве перевела подих.

— Ви тоді були в іншому місті… — неголосно, немов сам до себе, говорив далі Коваль.

— Що ви маєте на увазі? — спромоглася спитати артистка.

— Дні вашої молодості…

Недарма вона відчула тривогу, як тільки побачила цього чоловіка. Але що вони тепер можуть їй зробити? Нічого!.. Їй уже небагато лишилося топтати ряст. Нащо ворушили минуле?! Невже комусь стала відома її таємниця?.. Про неї навіть Арсен не знає…

— Я вже стара, щоб хитрувати. Кажіть прямо, чого хочете.

— Нічого особливого, — спокійно відповів Коваль. — Я теж думаю, що хитрувати нам нічого. Хочу, щоб пригадали свої двадцяті роки. Тодішні знайомства, хто вас оточував… Розбираюся зараз у давнім пограбуванні одного банку… Якщо пам'ять не зрадила вам, допоможіть. Може, і фотографії тих років якісь збереглися…

— Банк?! Який банк? — витріщилася Горохівська. — Яке грабування?!

— Існував такий банк Апостолова, — пояснив Коваль. — Його пограбували у двадцятих роках. Це була політична акція ворогів Радянської держави, які хотіли підірвати економіку і без того зубожілої, голодуючої республіки та й просто поживитися… Вас, Вандо Леонівно, викликали тоді до міліції, допитували. Переглядаючи архіви, я натрапив і на ваше прізвище. Але в документах багато прогалин і неясностей…

Артистка заметушилася, пригадуючи, де лежать фотографії. Зрештою витягла із шафи пухкий альбом і поклала його на стіл, Ванда Леонівна шукала потрібні їй фото, створюючи на столі безладдя. Чорні, коричневі, пожовклі фотографії молодої і літньої жінки, то загримованої і вбраної під якусь героїню, то знятої в домашньому одязі, на весь зріст, у півросту, крупним планом — тільки очі, ніс, підборіддя, — барвисто встелили стіл.