Таємниця забутої справи

— Красота, — сказав Могилянський. — Талант! Раз, і немає… Я вас царицею зроблю, — говорив він далі, поки Клава, ледве перевівши подих, із сльозами, що виступили на очах, брала з тарілки шинку й клала її на хліб. — Царицею…

— Відпускаю… Гріхи… і нині… і прісно… і на віки… Амінь! — басив отець Іліодор, притягуючи до себе Єфросинію Іванівну і з кожним словом цілуючи її в уста, від чого вона манірно повискувала.

— Я у вас закохався, ще коли зовсім маленькою були… — гув над вухом Клави крамар. — Якось, пам'ятаю, приїхали ви з батеньком на базар. У розкішній колясці, з рисаками! Та й то сказати — мільйонами батенько ваш орудував… Зійшли ви з коляски, повз мене війнули… Боже мій, сіяніє з неба!.. Біла хмарка. Ви мене навіть і не помітили, так минули, наче тумбу якусь чи стовп… А я подумав: «Як виросте — королевою буде. Тільки не для таких простих людей, як я». А за одну ніч блаженства можна і вмерти, можна нести голову на плаху…

— Як Клеопатра робила, — встряв отець Іліодор, — віддавалася будь-кому, аби любив її так, що вранці ладен був розпрощатися з життям. І рубала голови… Суча дівка, прости мені, боже!..

— А на різдво, пам'ятаю… — говорив далі Могилянський.

Ах, на різдво!.. Перед Клавиними очима мерехтливе видіння різдвяної ялинки. Високе, аж до стелі, деревце, уквітчане прикрасами та іграшками. У залі затишно, тепло, грає музика, і якось святково-таємниче від вогню свічок. Гілочки та навішані прикраси відкидають на стіни химерні тіні; у блимаючому світлі тіні оживають, тремтять, рухаються, наче у синематографі.

Малюки, запрошені у гості до братика Арсена, узявшись за руки, кружляють навколо ялинки під звуки рояля і приємного голосу мами, яка грає і співає. Батько підспівує тенорком, а Єфросинія Іванівна кружляє разом з барвистими платтячками та бантиками.

Потім з'являється Дід Мороз з мішком за плечима. Він кумедно переступає з ноги на ногу, як це звичайно робить двірник Михайло, коли його кличе батько, і роздає дітям подарунки. Далі — святковий стіл, повний тістечок, цукерок, горіхів… Всім дітям можна пізно лягти спати…

Отець Іліодор смачно поцілував мачуху у губи і пробурчав, перехрестившись:

— Прости, господи, прогрішенія мої… Аз єсть у гріху зачатий…

Клаві стало весело. І від того, що сп'янілий священик такий чудний, і від того, що Могилянський ніби переніс її із страшної навколишньої дійсності у щасливе минуле, — варто заплющити зараз очі, як пропаде, немов тяжкий сон, все, що сталося з нею, з її батьком. Товстий Могилянський уже здавався їй милою людиною — він підтвердив, що в її житті було щастя, що минуле — не сон, а значить, колись знову буде так, усе ще повернеться. А може, їй так гарно від тепла, що розливається по жилах, — і вона уже не відштовхнула руку Семена Харитоновича, який весь час дбайливо, з дуже зосередженим обличчям, немов боявся перелити, підливав їй у чарку горілки.

… Після тієї ночі Клава довго нездужала. Цілими днями лежала на підлозі в кутку спальні з широко розплющеними невидющими очима. У хаті не було що їсти, але вона і не просила, тільки пила воду. Єфросинії Іванівні зрештою набридло підносити, і вона поставила просто на підлогу біля Клави іграшкове відерце з водою і важкий мідний кухоль.

Ночами Клаву палив жар. Вона металася, плакала, вигукувала, комусь погрожувала, не давала мачусі спати. Єфросинія Іванівна віддала б її до психіатричної лікарні, але боялася звертатися до влади, та й лікарні в місті не працювали, тільки сипнотифозні бараки. Вигнала б із хати, нехай іде куди хоче, але що скажуть сусіди, вселені новою владою у колишні апартаменти Апостолова. То були багатосімейні робітники з цілою купою дітей, і Єфросинія Іванівна не тільки ненавиділа їх, але й боялася, боялася, що донесуть у Чека про таємні збіговиська на її квартирі. Але що робити, мусила якось прожити!..

Семен Харитонович кілька разів приходив до Апостолових, приносив Клаві гостинців, але та тільки відверталася до стіни і дужче натягувала на голову ковдру. Мачуха сама забирала у Могилянського хлібину чи торбинку пшона і дякувала.

— Ах, Семене Харитоновичу, все з того вечора… Знаєте, мале воно ще, дурне, — намагалася виправдати непривітну поведінку пасербиці. — Не гнівайтесь і не дивуйтеся…

— Не гніваюсь, але дивуюсь, — бурчав гість. — Дивуюся. Тисячі дівчат мали б за щастя… а вона… одне слово, гімназистка…

Одужавши, Клава так і залишилася мовчазною, за словами мачухи, «трохи не в собі». Ніколи не згадувала за ту «свою» страшну ніч, сама не брала участі у гульках, що час від часу відбувалися у великій залі, коли в гості приходили Могилянський, отець Іліодор і новий чоловік з видовженим прямокутним обличчям, якого вона прозвала в думці Лошаком. Йшла з дому і блукала хтозна-де. Здавалося, її тепер ніщо не обходило, не тривожило… У Єфросинії Іванівни нерви були слабші, і вона не витримала першою:

— Ти чого мовчиш?! Очі ховаєш! Такі вони в тебе, наче зарізати когось зібралася…

Клава вперше після хвороби посміхнулася.

— Не бійтеся. Не вас…