Таємниця забутої справи

Відчув, що саме цієї жінки йому не вистачає. Охопило почуття вдячності за бажання допомогти в тяжкий для нього час, і він поцілував тендітну руку Єфросинії Іванівни. Та у відповідь притулилася до грудей Апостолова.

Нова хвиля почуттів штовхнула Павла Амвросійовича в обійми вродливої виховательки, і це вирішило його долю. Через тиждень отець Іліодор обвінчав Апостолова з Єфросинією Іванівною. Та не пощастило молодій дружині банкіра. Цінності, крім особистих прикрас покійної дружини Павла Амвросійовича, прибрати до рук вона не встигла. Банк був націоналізований і взятий під охорону революційною владою. А після пограбування його, коли зник і сам Апостолов, все пішло шкереберть…

* * *

Дівчина, підібгавши худенькі гострі коліна мало не до підборіддя, спала на підлозі. Спала тривожно, неглибоким сном, як сплять знервовані, голодні люди. І, коли почувся легенький стук у двері, враз прокинулася.

Єфросинія Іванівна на той стук теж підхопилася і, кутаючись від холоду в шаль, пішла босоніж до дверей.

— Хто там? — спитала мачуха.

Через двері ледь чутно долетів чийсь голос. І знову — тихо. Ось мачуха відчиняє двері, і Клава бачить у кімнаті дві тіні. Вони то зливаються, то розходяться. Знизу люди, що увійшли до кімнати, здаються велетнями. Мачуха знаходить недогарок свічки, хтось клацає запальничкою, і несміливий вогник починає тріпотіти й потріскувати серед кімнати, химерно освітлюючи стіни, високу стелю, поламані стільці, скособочене ліжко.

Клава вже впізнала гостей: товстий крамар Могилянський і з ним — мало не зойкнула — батюшка з Благовіщенської церкви! Дівчина міцно заплющується.

Якийсь час тривало перешіптування, потім Клава почула, як по підлозі потягли щось важке. Не втрималася, розплющила одне око й побачила, як Могилянський поставив у куток лантух, а мачуха притрусила його лахміттям.

Вона знову прикрила повіками очі і намагалася заснути. Єфросинія Іванівна, кутаючись у шаль, повела гостей у велику залу, де було так само холодно й незатишно, як і в невеличкій спальні, хоч, рятуючись від лютої зими, вони попалили всі меблі.

Спати цієї ночі Клаві вже не довелося. І не лише від холоду. З-за дверей долітали голоси гостей і Єфросинії Іванівни. Незабаром Клава почула, як мачуха засміялася. Це здивувало дівчину. Останнім часом мачуха тільки лаялася та хникала, а тут — сміх! Із зали долітав і веселий тенорок Мо-гилянського, і рокітливий бас отця Іліодора.

Прокинувся і голод, почав ссати нутрощі. Де вже тут дівчині спати!

З недогарком у руці до кімнати увійшла мачуха. Крізь прочинені двері долетів паморочливий запах — здається, пахне ковбасою! Мачуха піднесла їй шматочок хліба із шинкою. Клава почала жадібно їсти і вдавилась.

— Не поспішай. Не заберу… — поплескала її по потилиці. — Накинь платтячко і йди до зали. Там багато всього є. Наїсися… І шануйся. Слухайся пана Могилянського. Як не хочеш вмерти з голоду. Мені тебе годувати нічим… — Вона війнула на дівчину горілчаним духом і пішла до зали.

Свою «другу матір» Клава не любила, хоч і примирилася з нею. Але тепер, коли Єфросинія Іванівна залишилася єдиною близькою людиною, не знаючи, що мачуха терпить її з братиком Арсеном тільки щоб не забрали квартиру, Клава потепліла до неї душею і в усьому довірилася.

… Дві свічки у залі здалися дівчині ілюмінацією. Гості і господиня вже добре випили і сиділи у вільних позах. Єфросинія Іванівна тулилася до велетня батюшки і мало не ховалася в його пишній рудій бороді, яка видавалася дивиною на звичайному піджаці. Гладкий Могилянський свердлив Класу чорними, як терен, очима і ласкаво посміхався.

Все це побачила вона мигцем, бо очі відразу прикував стіл, на якому лежала нарізана шинка, ковбаса, сало, хліб. Як тоді, коли з ними був батько. Підсвідомий страх, який на мить охопив її, коли глянула на Могилянського, враз пропав. Ніби повернулася назад у безжурне дитинство. Їй стало легко й приємно. Згадала, як сповідалася перед кожною паскою у батюшки Іліодора і як чудно промовляв він майже співом:

«Отпущаются грехи рабе божьей Клавдии…»

А які в неї були тоді гріхи? Смішно!

Клава посміхнулася, зробила кніксен і сказала:

— Здрастуйте!

Могилянський крякнув від задоволення і підсунув Клаві стілець. Отець Іліодор налив горілки у пузаті чарки — єдине, що зуміла приховати мачуха з батьківського посуду, і проказав:

— Причащається раба божа… Клавдія, здається… — Потім весело підморгнув Могилянському. — А губа у вас не з лопуцька, Семене Харитоновичу, не з лопуцька…

Клава відхилила руку Могилянського із чаркою і потяглася до шинки.

Отець Іліодор добродушно пробасив:

— Не закусюють аще не п'ющіє…

— Пий, — сказала Єфросинія Іванівна. — З рук Семена Харитоновича можна. Шануйся, і сита будеш, і щаслива…

— Мені холодно.

— От і добре, — зрадів Могилянський. — Вип'єте — відразу потепліє… Пийте, Клавдіє Павлівно, від щирої душі кажу. Я для вас… — він запнувся на мить, не знаходячи слів, і аж крутнув головою, — що завгодно зроблю!..

Відчуваючи на собі чіпкий і ніби зовсім тверезий погляд мачухи, Клава з огидою проковтнула гіркий напій і задихнулася.