Таємниця забутої справи

— Я сусід їхній, з дитинства знаю, — забубонів товстун. — Могилянський… радий познайомитися, товаришу інспектор. Бачу, схопили її міліціонери і не пускають. Думав посвідчити. А ви правильно зробили. Хіба можна людей зобижати. Хапають на вулиці чесних дівчат і кудись тягнуть. Як при старому режимі!..

— Мені холодно. Пустіть. Я піду, — сказала Клава, не підводячи погляду.

— Вона — порядна людина. З інтелігентної родини. Та ви, Певно, знаєте, товаришу інспектор, коли по імені кличете. Дочка відомої у місті людини, що симпатизувала більшовицькій владі.

— Апостолов симпатизував? — пильніше придивився до товстуна Решетняк. — Ви щось про нього знаєте?

— Нічого, крім того, що вивіз до Леніна цінності банку. Погано тільки, що напризволяще кинув дітей…

— Звідки таке взяли?

— Чутка по світі йде… Але, пробачте, товаришу інспектор, справи… Млин відкриваю. Паровий. Ленін сказав, щоб кінчати з голодом. А для цього потрібне борошно, млини, економічна ініціатива… До побачення.

Він ще раз оглянувся на Клаву і рушив по тротуару вгору.

— Як ви опинилися в тому гурті? — спитав Решетняк. Дівчина скинула на інспектора злі очі.

— Як усі, так і я! Чого вам треба? Може… як усім?.. Усі ви однакові… Усі… - вона ледве стримала зле слово.

— Заспокойтеся, — попрохав Решетняк. — Ходімте зі мною і розкажіть, як ви живете, що робите? — Він узяв дівчину за руку, але Клава вирвалася і побігла у темряву.

Решетняк лиш похитав головою, відчуваючи, як після короткого нервового збудження втома ще дужче навалилася на нього, махнув рукою і, важко переступаючи ногами, пішов своєю дорогою.

На очі налягала важка мряка. Подумалося, що варто ще раз допитати дочку Апостолова і викликати цього… Могилянського. Але за мить і ця думка потонула у стомленому мозку — швидше б дійти додому і впасти на ліжко…

17

Василь підвівся з дощаного помосту, ще раз пройшов вздовж вузької тісної камери. Через віконце, прорізане у оббитих залізом дверях і заґратоване, в котрий раз побачив темний коридор з єдиною лампочкою посередині, яка горіла і вдень і вночі. В кінці коридора, спиною до нього, сидів черговий наглядач у тій самій позі, як і дві години тому, і щось швидко писав. Час від часу він розминав стомлені пальці, підводив голову перед собою до заґратованого вікна, з якого проникало в задушний коридор трохи свіжого повітря, до пронизливо ясного неба, такого яскравого і бажаного звідси.

Чого тільки не передумав Василь за ті кілька страшних днів у камері. Здавалося, друге життя прожив на дерев'яному в'язничному помості «капезе», схожому на лобне місце, життя, яке так не в'язалося із колишнім, тепер недосяжно далеким і втраченим.

Несправедливість і безглуздість того, що сталося, не міг сповна осягнути думкою, і від цього голова йшла обертом, і раз у раз всередині народжувався раптовий холод, як у кошмарних дитячих снах, коли падаєш з карколомної висоти в безодню…

Леся, певно, уже все знає…

Думка про Лесю була чи не найболіснішою. «Що вона знає про вбивство? Слідчий, цей настирний злий чоловік, певно, вже викликав її і сказав, що я— убивця… Який жах!.. Слідчий буде оперувати «фактами», «доказами»… Бідолашна Леся!.. А слідчий теж молодий, Леся йому може сподобатися^ і він докладе всіх зусиль, щоб довести, що я — вампір у людській подобі…» Від думки, що безсилий захиститися, виправдатися перед Лесею, Василь заскрипів зубами

Тим часом у коридорі почувся гамір. Він долітав з якоїсь близької камери. То був придушений від хвилювання хрипкий голос людини, яка щось просила, плакала, ганила себе, потім погрожувала. А далі почалася істерика…

Незабаром все стихло, крім голосу чергового, який умовляв істерика.

— Не можу я тут більше, начальнику, — відповів йому з камери так само хрипкий, але скоро знесилений голос, — не можу один, розумієш, не можу… Випусти мене… Здохну я тут… Пусти на вулицю, пусти!..

— Ти, чоловіче, не ґвалтуй, — видно, звиклий до всього, спокійно повторював наглядач, — сиди тихо, ти тут не один… Тільки нерви людям дратуєш. Винен чи не винен — з'ясується. Тоді й підеш собі на вулицю чи й за вулицю. Не маленький — розуміти повинен, я ж тобі не суд, випускати права не маю…

— Пусти!.. Хоч трохи…

— Затихни!

— Хоч закурити дай, начальнику.

— На, та заспокойся. Ох, і набрид ти мені!

— А що мені робити! Скільки вже вию тут, наче пес на місяць!.. А ти, видно, не злий… Може, пустиш хоч на прогулянку в двір?.. Пусти, га?.. Пусти-и, — знову одноманітно, без надії завив голос. А потім брутально вилаявся.

— Тьху! Дурисвіт! — спересердя сплюнув наглядач і пішов у свій куток, до вікна.

І знову все стихло.

«Чи надовго?» — подумалося Василеві.

… Слово «убивця» складається з шістьох літер. Шість літер, а скільки муки, коли це слово чітко, літера до літери складуть і кинуть в обличчя невинній людині. А як довести, що ти — не винен. Ну як? Як? І що з того, що колись розберуться і, можливо, посмертно реабілітують?!