Таємниця забутої справи

— Ну, не всі, Олексію Івановичу… Обиватель, наприклад… Класовий ворог.

Решетняк повчально підняв палець:

— І там зустрічалися свої «романтики». Так, так! Обдурені у своїй любові до Росії чи України, яку одні ототожнювали з «домом Романових», інші з петлюрівським тризубцем чи гетьманським шликом, вони билися за свою «правду». Брат на брата йшов. Згадайте «Вершників» Юрія Яновського… А от обиватель, ваша правда. Непохитний у своїй «філософії» і тому найбільш страшний. У нього, хоч би де показав своє рило — чи у царській Росії, чи у фашистській Німеччині, — «романтика» завжди однозначна: набити кендюх… Але ми, здається, відійшли від теми, — схаменувся Решетняк.

— Ні, чого ж, — заспокоїв Коваль. Мав вироблену роками звичку терпляче слухати співбесідника — однаково, чи то був друг, чи запідозрений, чи злочинець. — Це дуже цікаво, Олексію Івановичу… А чи не хотілося 6 вам по-справжньому помолодіти?

— Тобто як? — професор втупився у підполковника своїми променистими очима. Потім у них промайнула гостра іскра. — Це було б чудово! Років на п'ять принаймні… У рослинництві цю проблему не тільки не розв'язано, але й не поставлено на порядок дня. Нам, навпаки, потрібний швидкий ріст, прискорене визрівання… за яким неминуче йде старіння і смерть… А от біологи, геронтологи, може, щось і придумають…

— Не на п'ять, а на всі сорок п'ять, Олексію Івановичу. Знову повернутися у двадцяті роки, як в уеллсівській машині часу, і закінчити справи, які тоді покинули на півдорозі.

— Ніщо не зупиняється, Дмитре Івановичу. Ніщо, як відомо, не стоїть на місці… Усі ті справи, які не закінчив я, довершив хтось інший, або вони перестали цікавити будь-кого… Час і обставини усе змінюють…

— Маю на увазі кримінальну справу, над якою ви колись працювали. Як інспектор карного розшуку.

— Так, так. Далеченько ви забралися… — В очах Решетняка тінями ковзнула задума.

— Справа Апостолова — Гущака. Пограбування банку. Пригадуєте? Остання ваша справа…

Вчений обіперся на лікоть і стиснув пальцями чоло.

— Ми повернемося з вами туди, у двадцяті роки, — сказав Коваль. — Ви знову станете тим Олексієм Решетняком, молодим комнезамівцем, що пішов до лав червоної міліції… Конкретні умови нашої сьогоднішньої задачі трохи інші, ніж були тоді. Ми ніби змінимо події: вас не вичистять з міліції, як це було насправді, і ви закінчите кримінальну справу Гущака — Апостолова, доведете її до логічного кінця. Умоглядно.

— Навряд можливо це, — заперечив учений. — Інші часи, інше розуміння подій, та й сам інспектор міліції зовсім не та людина. — Решетняк добродушно посміхнувся Ковалю над зсунутими на кінчик носа окулярами. — А навіщо вам?..

— Все розповім, Олексію Івановичу… потерпіть трохи, прошу вас…

— Справу Апостолова вів після мене інспектор розшуку Козуб. Він перейшов потім у Центророзшук, працював перед війною прокурором чи суддею, а зараз живе в Києві, здається, на пенсії…

— Я про нього знаю. Він ще працює. Юрисконсультом…

— Знайдіть його і поговоріть. А в мене, — Решетняк широко розвів руки, немов хотів охопити всю кімнату з її лантухами, снопами, стендами, слоїками, діаграмами і паперами, — стільки справ! Нема коли угору глянути. Та й далекий я від цього усього. Зовсім інший напрям думок…

— Звісно, важко тепер від «урівноваженої» науки повертатися до того сум'ятливого, пронизливо-неспокійного часу і забутих нині справ. Але то — ваша молодість, Олексію Івановичу!

— Це для мене тепер далекий світ. І я вже зовсім не той Решетняк, дещо наївний і розгублений…

— Але те піднесення духу, яке робило не дуже грамотного комнезамівця інтуїтивно справедливим і розумним юристом, сподіваюсь, не погасло у вас.

— Та ніби ні, — посміхнувся Решетняк. — Адже і наука перестає бути наукою, коли стає, як ви кажете, «урівноваженою»… А ви хитрий, товаришу підполковник, — додав, весело блиснувши очима.

— Що робити, мусимо, — жартома розвів руками і нахилив голову Коваль. — Ви колись теж були таким хитрим… Вашу дружину звуть Клавдія Павлівна? — раптом спитав він.

— Так. Ви це знаєте.

— А дівоче прізвище?

— І це вас цікавить? — посерйознішав учений.

— Так, між іншим, — ухилився од відповіді Коваль. — Нам все ж доведеться сісти в машину часу і помандрувати в минуле. Там, у минулому, пригадайте, Олексію Івановичу, була людина на прізвище Гущак. Андрій Гущак. Він брав участь у пограбуванні банку?

— Так… але…

— Але, — продовжив за Решетняка підполковник, — чому повертаємося до цього зараз?

Професор кивнув. Тепер він сидів наїжачившись, і очі втратили райдужний блиск.

— Тому, що Андрій Гущак знову з'явився на обрії. Приїхав з Канади, куди він утік у тисяча дев'ятсот двадцять третьому році.

— Гущак?! Той самий?! — професор витріщив очі. — Але… — Решетняк знову ще не встиг закінчити свою думку, як Коваль прийшов на допомогу.

— Яке це має відношення до професора Решетняка та його дружини? Так? Відповідаю. Колишній інспектор розшуку Решетняк допоможе нам виявити старі зв'язки Гущака.

— Ви знову порушуєте цю забуту справу?

— Ні-ні. Справа з'явилася нова, але все пов’язане одне з одним, нове і старе.

— А нащо Гущак повернувся?