Таємниця забутої справи

— Це і мене цікавить. — Коваль чіпко глянув на професора. — Цікавить, хто, крім нього, міг знати, де сховані награбовані цінності? Мільйони!.. Тоді чомусь справу закрили, так і не знайшовши ті скарби. Ви ніколи не задумувалися над цим?

— Ні… Але, якщо поміркувати… Справу закрили тому… Та тому, що ніхто нічого не знайшов би!.. Адже Гущак теж вважався загиблим. А хоч і не загинув, то, виявляється, забіг аж за океан. І грошики міг із собою забрати.

— Все залишилося на нашій землі…

— Гм… А чому ви запитали про дружину?

— Вона не могла бачитися з Гущаком?

— По-моєму, вона і не знає, що на світі існує якийсь Гущак.

— І ви самі тільки оце від мене чуєте про повернення його із-за кордону?

— Звичайно!.. Чому ви гадаєте, що Клавдія Павлівна могла знати цього пройду або навіть бачитися з ним? — перейшов у наступ професор, нахиливши сивувату голову так, наче збирався буцнути Коваля.

— Думаю, ви вже здогадалися з мого запитання про її дівоче прізвище.

— Ах, так, — очі Решетняка сердито спалахнули. — До неї пограбування банку Апостолова не мало жодного відношення…

— А де подівся сам Апостолов?

Професор знизав плечима:

— Зник безслідно… Певно, вбили ті самі бандити або просто помер… Часу скільки минуло! Йому тепер за вісімдесят було б… Ні, ми з Клавдією Павлівною, як поїхали на село, жодної звістки про нього не мали…

Запала довга пауза. Решетняк уже зрозумів, що інспектор міліції «промацує» його, і образився. Проте Коваль, здавалося, не помічав цього.

— Не можете зараз пригадати, Олексію Івановичу, де були і що робили минулого понеділка… Від шостої до десятої вечора? — поцікавився, обірвавши паузу.

Професор спочатку ніяк не реагував на запитання.

— Нікому немає діла до моїх особистих справ, — нарешті сухо промовив він і зробив рух, ніби хотів підвестися з крісла. — Сподіваюсь, нашу бесіду закінчено?

Коваль жестом зупинив його.

— Нам прощатися рано, шановний Олексію Івановичу. Думаю, ви краще, ніж будь-хто, розумієте, що коли інспектора міліції щось цікавить, то це не забаганка його, не примха.

— Я слухаю вас, — знову опустив тіло у крісло Решетняк, тепер поглядаючи на Коваля так, немов уперше побачив його

— У понеділок, між шостою і десятою вечора? — нагадав Коваль.

— Не пригадую зараз.

— А ваша дружина де була у цей час?

Професор Решетняк помовчав. Потім повільно, немов силуючи себе, сказав:

— Теж не пригадую. Не стежив. Але, певно, вдома… Або на дачі… Ми тоді ще на дачі жили…

Коваль не наполягав на відповіді. Він, здавалося, залишився задоволений першим знайомством з професором. Прощаючись із трохи збентеженим і розгніваним Решетняком, міцно потиснув йому руку, ніби дякував за розмову. Пообіцяв, що незабаром продовжать її…

16

Хоч професор Решетняк і не хотів мандрувати у далекі часи молодості, але після того, як пішов Коваль, довго сидів у кабінеті самотньо, підпираючи рукою щоку. Пригадувалося багато чого…

* * *

Втомлений інспектор міліції Решетняк підіймався вулицею, що вела до центру міста. Електростанція працювала з перебоями, і трамваї ходили кілька годин на добу — перед початком зміни на заводах і коли закінчувалася робота. Вагони рухалися сяк-так, сходили з рейок або ламалися; а якщо й показувалася на лінії облізла «марка», то була так обліплена людьми, що вчепитися можна було хіба що за дугу.

Після двох неспокійних ночей, коли всі міліціонери на чолі з начальником Гусєвим провадили облави на грабіжників, дезертирів, спекулянтів, звільняючи місто від усякої погані, Решетняк ледве стояв на ногах. Почуття обов'язку підтримувало його ці ночі і дні, а тепер, коли напруження спало, відчув себе зовсім обм'яклим. Холодне повітря освіжало обличчя й голову, відганяло сон, але через кілька кроків знову ловив себе на тому, що ступає механічно, заплющивши очі.

На вулицях швидко темніло. Єдиний ліхтар, який завис угорі, — місяць, — і той був щербатий і весь час ховався за хмари. Тільки на центральних нагірних майданах міста лісовими світлячками блимали поодинокі ліхтарі, то розпалюючись до білого, то жевріючи червоними цятками.

У холодній кам'яній постелі зібгалося і важко дихало закоцюбле велике місто. Обірване, голодне, повне протиріч: нестримного ентузіазму будівників нового життя і ворожого опору. Метушливе вдень, воно завмирало з темрявою, коли відкривалися двері тайників і кубел і на спорожнілі вулиці, як таргани, виповзав людський накип.

Нерозбірливі звуки вечорового міста хвилями напливали на Решетняка. Все було в тому нелегкому подиху міста: хтось із радісним вигуком відкривав новий закон у науці, десь плакали від голоду діти, хтось розповідав зачарованим слухачам про майбутнє людства, про світову Революцію, а іншого це не обходило, бо він стогнав, умираючи від невиліковної хвороби. Десь в холодній кімнаті спалахувало цієї миті палке кохання, а десь-інде з першим криком народжувалося нове життя…