Таємниця забутої справи

Ні, краще не думати про це. Не думати і про те, як міліціонери обшукували, знімали пояс, забирали все, чим можна позбавити себе життя… Краще думати, що все владнається, що знайдуть справжнього убивцю, а перед ним, Василем, — чорт би їх узяв! — ввічливо попросять пробачення і випустять під оте яскраве небо — дихати, рухатися, жити, любити…

А Леся!.. Що ж вона думатиме про все це? Невже повірить нісенітницям, тому безглуздому обвинуваченню, яке, немов ярлик, навісив на нього слідчий? Невже відцурається, не простягне ніколи руки?!

На душі було тоскно від того, що знав: Леся має право зректися його, хоч він заради неї, саме заради неї, навіть під загрозою тяжкого вироку приховує. своє алібі!

Так. У нього є алібі. Двоє людей, двоє свідків: Люда та її мати Ївга Михайлівна — можуть посвідчити, що того вечора він був у Києві. Але якби Леся довідалася, куди і чого він ходив перед побаченням з нею! Як безглуздо, жахливо все склалося!..

Ні, все уладнається і без алібі, заспокоював себе Василь, і Леся нічого не довідається, не знатиме, що цілі півроку їхнього знайомства йому доводилося хитрувати, обдурювати, мучитися, боячись втратити її — тендітну дівчинку з довірливими очима, з худенькими і довгими пальчиками, які так безпомічно і ніжно лягають у його руку. Він самотужки хотів виплутатися з цієї історії… і заплутався остаточно.

Краще було б відразу розповісти їй про Люду. Але не розповів. Побоявся, що Леся піде від нього. А потім вже було пізно розповідати…

З Людою він познайомився у спортивному таборі університету, куди їздив до свого приятеля. Минулого літа, рік тому. Хіба міг знати, що незабаром зустріне іншу дівчину, яку звуть Лесею і яка стане смислом життя, навчивши його інакше, ніж раніше, дивитися на взаємини з дівчатами? Розумів, що це не виправдовує його навіть у власних очах, але хапався і за таку соломинку…

На той час, коли в його житті з'явилася Леся, з Людою справа зайшла так далеко, що вже неможливо було порвати і зректися… А тут — Леся! Він крутився, хитрував між двома, відчував себе негідником і перед однією, і перед другою, діяв так, щоб Люда нічого особливого не запідозрила, але водночас обережно, поступово намагався все ж дати зрозуміти, що не може ставитися до неї так, як раніше.

Але Люда нічого не помічала або вдавала, ніби все гаразд. І хоч цей зв'язок став важким і обтяжливим, Василь щоразу, коли Люда виявляла особливу сердечність і теплоту, боягузливо поступався їй, уникав відвертої розмови, не наважуючись рубати з плеча, боявся сліз, істерики — і догрався…

Того вечора, перед побаченням з Лесею, він нарешті наважився. Йшов до Люди, щоб усе сказати, просити повернути всі його обіцянки, благати, нарешті. Будь-що-будь! Люда повинна зрозуміти і простити, адже загалом вона добра, хороша людина… Як він зневажав себе в душі, навіть ненавидів, наближаючись до її будинку!

Так, у нього є алібі. Але ж на суді, коли, рятуючи себе, він змушений буде послатися на Люду, Леся про все довідається, і зради вона не простить.

Того дня, купаючись із Лесею на Дніпрі, відчув у собі рішучість: усе закінчити негайно!.. Але ж дід!.. Треба було випроводжати його на поїзд. Який він йому, зрештою, дід — чужа людина? Звичайно, шкода старого… І хто його міг убити? Але як доводиться мучитися тепер через нього… Нічого було старому приїжджати сюди, щоб отак скаламутити людям життя!..

Василь знову повернувся думками до тієї трагічної розмови з Людою. Вона зустріла його сяючим поглядом і теплими руками. Була в новенькому стьобаному халаті, і він відразу відчув, як важко буде сьогодні признаватися. Людина мати теж була в передпокої. Вона привітно посміхнулася Василеві. «Так, певне, посміхаються майбутнім зятям», — подумалося.

Незабаром Ївга Михайлівна десь пішла, і вони лишилися вдвох. «Зараз про все й скажу. Потім буде важче», — підбадьорився. Але все одно чомусь зволікав, називаючи себе в думках «ганчіркою» та «ідіотом». Було до болю жаль і її, і себе, і Лесю.

А Люда, як тільки зачинилися за матір'ю двері, по-родинному цмокнула його в щоку, сказала, що він сьогодні «чорна хмаринка», і побігла варити каву. Він сидів у кімнаті і кляв себе. Потім підвівся і теж поплентався на кухню.

«Людонько»… — почав був мляво, нерішуче.

«Знову якісь світові проблеми?.. Не треба, Василику, мені не хочеться світових проблем. Мені хочеться кави. Зараз я наллю і тобі, у твою персональну чашку, і щось таке скажу…»

Пили каву на кухні — тут було затишніше, ніж у кімнатах.

«Василику, любий, одне слово, я тебе приголомшу відразу, — обличчя Люди світилося, — помилуєш або накажеш стратити? Ходила я вчора до лікаря. Радість яка! Одне слово, у нас буде дитина! Потомство, розумієш, куряча ти лапа!..»

«Хто?» — перепитав він пересохлими губами.

«Ну як «хто»? Хлопчик або дівчинка, не слон же… Цілуй мене мерщій! Та ну, ти від щастя, мабуть, очманів і нічого не тямиш. Мама вже знає. — Вона сама нахилилася і міцно поцілувала його у сухі губи. — А ти кого хочеш: хлопчика чи дівчинку?»