Таємниця забутої справи

Здалеку, від мосту, вкритого темрявою, заверещала дівчина. Решетняк, попри втому, вже хотів повернути на цей шум, бо по глухих кутках часто нападали на перехожих «роздягачі», коли раптом у той вереск вплелися грайливі нотки, і він тільки похитав головою, дивуючись, що хтось може так безтурботно жирувати.

Незважаючи на холоднечу й темряву, по майдану снували перехожі. Під одним із ліхтарів, який світив яскравіше, ніж інші, цей людський струмок утворив натовп.

І хоч Решетнякові додому треба було звертати праворуч, він пішов наліво, вниз, до того натовпу. Певно, спрацювало почуття відповідальності за все, що діялося навколо, почуття, яке надзвичайно зросло у нього в міліції.

Ось долинули людські голоси. Вирізнялися окремі обурені — жіночі і чийсь владний. — чоловічий. Біля ліхтаря під наглядом двох міліціонерів збився гурт молодих жінок, сяк-так одягнених. Декотрі з них обурено лементували або плакали.

Третій міліціонер, літній, кремезний вусань, переймав на вулиці інших жінок і вів під ліхтар. Тут повертав затриману обличчям до світла і відпускав або безапеляційно заявляв: «Повія» — і, незважаючи на сльози та обурення запідозреної, передавав її під охорону своїх колег.

Коли Решетняк наблизився, вусань підвів під ліхтар чергову жертву — молоду жінку в довгому пальті, пошитому з колишніх театральних портьєр.

— Як ви смієте? — кричала та, випручуючись. Міліціонер глянув на її підфарбовані вуста, впіймав переляканий погляд і, секунду подумавши, кинув:

— До гурту!

Решетняк назвався, спитав за чиїм наказом робиться ця вулична облава і хто вчив отак ганьбити жінок; зрештою наказав відпустити усіх.

Міліціонер не підкорився. Він має відвести усіх запідозрених на медогляд, після чого хворих лікуватимуть, а здорових вишлють на примусову працю.

Решетняк не мав сил навіть на те, щоб гучно виявити своє обурення.

— Хапаєте всіх підряд, — намагався спокійно розтлумачити міліціонерові. — Є наказ начальника Головміліції, який забороняє масові облави на повій. Та й як можна отакі

— В мене на них око пристріляне, — самовдоволено відповів вусань. — Ще за старого режиму. Враз пізнаю. Одне слово, не турбуйтеся, товаришу інспектор, викорінимо цю буржуазну заразу.

— Краще затримувати і перевіряти тих, хто їх спокушає, — кивнув Решетняк на ситого чолов'ягу, який стояв неподалік і чекав, поки відпустять якусь дівчину. — Хто за шмат непманського хліба робить із пролетарських дівчат собі втіху. А за порушення наказу Головміліції потрапите під трибунал, — зрештою пригрозив Решетняк.

Останні слова, а може, те, що незнайомий інспектор почав сердито мацати кобуру нагана, який висів на боці, вплинули на вусаня. При тому голоді на зброю, що його постійно зазнавала міліція, персональний наган краще за будь-який документ свідчив, що господар його неабиякий начальник.

— Відпустіть! — ще раз наказав Решетняк і, ступнувши до гурту, звернувся до жінок: — Тим, кого це стосується, радимо покінчити з ганебним минулим. Революція дала жінці рівні права з чоловіками. Йдіть на біржу праці… Ну, а хто не послухається, доведеться вжити примусових заходів… Внизу, в кінці майдану, лікарня, де можна пройти медогляд і одержати безплатну допомогу…

Говорячи, Решетняк звернув увагу на молоденьку, зовсім задубілу дівчину, якій стара хустка заміняла і головний убор, і пальто. Десь бачив він ці великі, широко посаджені очі, це гарне довгасте личко. І враз згадав: дочка банкіра Апостолова, яку він допитував. Дівчина дуже змарніла — навіть у слабкому світлі ліхтаря обличчя її здавалося білим і наче прозорим, а очі від того ще більшими, темнішими. Напружував утомлений мозок: «Як її звати?»

Тим часом жінки, звільнені з-під варти, пурхнули у різні боки.

Війнув холодний вітер так гостро і різко, що, здалося, приніс сніг. Але снігу не було. Була якась мряка. Як і на душі в Решетняка.

Міліціонер, який вважав себе знавцем по масових облавах, похмуро бурчав щось до своїх товаришів. Його гризло почуття невиконаного обов'язку, бо він так І не зрозумів, чого йому заборонили виловлювати повій.

А Решетняк стояв і усе намагався пригадати, як звати дівчину в хустці.

Вона побула в камері одну ніч. На допиті виявилося, що заарештували її даремно — не могла пролити світла на події, які цікавили міліцію, — і Решетняк відпустив її додому. Потім, працюючи над справою Апостолова, кілька разів згадував її. Але для розслідування не була потрібна, і він не цікавився, як далі склалася доля дівчини. Невже пішла «на панель»?! «Клава», — згадав нарешті ім'я.

— Клаво! — гукнув Решетняк. — Клаво, зачекайте!

Апостолова злякано озирнулася. Товстун, що терпляче чекав, як виявилося, саме її і тепер подався за дівчиною, теж зупинився.

— Чого вам треба? — зло спитала Клава, коли Решетняк наблизився.

— Не пригадуєте?

— Знаю, — сказала дівчина. — Чека.

— Інспектор міліції, — поправив Решетняк. Вона махнула рукою, мовляв, для неї однаково.

— А це хто з вами? — кивнув на товстуна. Нічого не відповіла, тільки гидливо поморщилася.