Таємниця забутої справи

Підполковник постукав і, не дочекавшись відповіді, відчинив їх. Вигляд кабінету засвідчував, що і це помешкання, як і ті кімнати, через які пройшов Коваль, належить одному й тому ж господареві. І тут панувало таке саме безладдя. Письмовий стіл професора був закиданий паперами, з-під яких витикалися ріжки кульочків з насінням. На сусідньому столі тулилися запилені слоїки, банки, пробірки. Стіни були завішані схемами і діаграмами, покресленими картами, графіками з написами: «Грунти», «Вологість зерна», «Світловий вплив» тощо. Коваль мигцем глянув на ці заголовки, інші прочитати не зміг, бо на одних і тих самих цвяхах висіло по кілька діаграм, — менші поверх більших, новіші на старіших, — затуляючи одна одну.

Вся обстановка кабінету немов прагнула підкреслити розхристану вдачу вченого, повністю захопленого наукою. В усьому іншому Решетняк зовсім не скидався на героїв романів і фільмів про диваків-учених та винахідників. Ошатно одягнений, у модному сірому костюмі, на який було накинуто свіжий випрасуваний халат, рожевощокий, як доглянута дитина, хоч уже й сивочубий, з сивими бачками, професор щось запально доводив молодій жінці у такому ж спецхалаті. Не звертаючи уваги на Коваля, який стояв біля дверей, майже на порозі, він раз у раз кидався до столу, знаходячи серед купи паперів потрібний йому аркуш.

Та раптом різко обірвав свою мову, повернувся до відвідувача і, нахиливши голову, мов бичок, незадоволено глянув поверх окулярів.

— Вам до кого?

— Ми, Олексію Івановичу, домовлялися про зустріч. Моє прізвище Коваль.

— А-а, з міліції, — згадав Решетняк і заметушився. — Чого ж стоїте під дверима, як бідний родич. Сідайте, будь ласка. — Він жестом дав зрозуміти жінці, що розмова з нею закінчена, і та, забравши з столу якісь папери і кинувши на Коваля цікавий погляд, вийшла з кабінету.

Підполковник щільно причинив за нею двері і тоді сів на Запропонований господарем стілець.

— Я слухаю вас, — сказав професор. — Пробачте, не знаю ім'я, по батькові.

— Дмитро Іванович.

— Так чим можу, Дмитре Івановичу, бути корисний?

Це було сказано тепло, навіть трохи запобігливо, і Ковалю згадалися його митарства, поки дотелефонувався до Решетняка.

Для Коваля не було дрібниць, якщо це стосувалося справи, і він вивчав не тільки біографію, але й звички, уподобання, характер людини. Те уявлення, яке склалося у підполковника про Олексія Решетняка, зовсім не збігалося тепер із справжнім виглядом і помітними рисами характеру вченого. І, може, саме це вразило Коваля і затримало на порозі кабінету.

Розмова тривала довго. Решетняк захопився нею.

Перед тим як розпитувати про справу, заради якої прийшов, підполковник поцікавився роботою професора, і той, сівши на свого коника, розповів про штучну еволюцію рослин, про виведені ним і його колегами нові сорти злакових, що дають не тільки більший урожай, а мають багате на білки зерно. Він захоплено говорив, що найбільшою турботою людства завжди був хліб насущний, і тепер, коли планета переживає демографічний вибух, треба особливо подбати, щоб земля давала краще зерно. І не лише земля. Зараз він проводить досліди по вирощенню злакових без грунту. Так, так — не городніх культур, огірків чи помідорів! І якщо Дмитро Іванович цікавиться, він покаже теплиці, де ведеться дослід по вирощенню пшениці на гідропоні… Мріє добитися, щоб рослина могла брати поживні речовини безпосередньо з насиченого повітря… Звичайно, за допомогою своєї кореневої системи…

Поглядаючи на жвавого співбесідника, підполковник думав про те, що роки, які дуже змінюють людину, забираючи силу, юнацьку завзятість і безпосередність, були милостиві до професора Решетняка.

Потроху Коваль повернув розмову до своїх справ.

— Ах, двадцяті роки! Так, так, — говорив учений, поблискуючи очима якогось незвичайного кольору, — Коваль не міг назвати собі їх ні сірими, ні карими, ні світлими чи зеленими, бо вони водночас були і сірі, і карі, і світлі, й зелені, і зовсім не тьмаві, як у стариків. — Двадцяті роки! — повторював Решетняк. — Нелегкі часи, але які прекрасні! Голі, босі, по кілька днів без крихти хліба — це правда. Але сила духу, Дмитре Івановичу!.. З двома патронами проти озброєної до зубів банди. Вп'ятьох проти сотні!.. А слова? Слова які були! Сірники, порох, а не слова: міліція — червона, робітничо-селянська, свідомість — пролетарська, незаможницька. Світова революція! Світовий комунізм!.. Да-а-а… Юність революції — юність народу… Як Маркс говорив? Античні греки любі нам, як наше дитинство, як світанок людства… А у нової епохи, що почалася пострілом «Авроры», у нового людства був свій світанок… Чим далі відходимо від тих подій, тим дорожчими стають вони. Правнукам нашим сімнадцятий рік буде здаватися таким же далеким і легендарним, як нам барикади Паризької комуни…

— Ви романтик, — задоволено посміхнувся Коваль, бо в цей момент нарешті виявив дивовижну аномалію у побудові очей Решетняка: в кожному з них було ніби не по одному, а по два райдужних кола — менше і більше — що і створювало враження блиску і мінливості.

— Тоді всі були романтиками.