Таємниця забутої справи

Апостолов прокашлявся і за кілька секунд почав глухувато, немов йому зсудомило горло:

— Золотої російської монети на двісті тисяч карбованців, золота у зливках — на сто шістдесят, іноземної монети на двадцять три тисячі і банкнотів англійського банку на суму дві тисячі фунтів стерлінгів. — Апостолов замовк і тяжко зітхнув.

Хтось третій захоплено крякнув у темряві, а потім, ніби засоромившись своєї нестриманості, теж закашлявся.

— А діаманти… та інші всякі камінці? — спитав чоловік од вікна.

— Небагато, — відповів по короткій паузі Апостолов — До тисячі каратів, я їх до підрахунку не брав.

— Чому?

Господар кабінету не відповів.

— Хочу, Павле Амвросійовичу, щоб ви правильно нас зрозуміли. Нам не потрібні цінності як такі. Ми плюємо на золото і діаманти — цей продукт розбещеного буржуазного суспільства. Маємо до них виключно політичний інтерес. — Чоловік біля вікна на мить замовк, ніби міркуючи, як краще розтлумачити свою думку. — Ви бачили учорашні «Вісті»? Я приніс. Жаль, що не можна запалити світло. Залишу вам. Почитайте. Незабаром відбудеться Всеукраїнський з'їзд Рад. Будуть голосувати за створення Союзу республік. Зрозуміло? Ми знали, що це готується. Протягом всієї осені відбувалися збори і мітинги, місцеві з'їзди Рад. Але ми сподівалися, що більшовики перегризуться. Не вийшло цього. Отже, тепер нам треба негайно переходити від слів до діла, треба діяти, Павле Амвросійовичу!

— Я вас не розумію. До чого тут я? В якому це зв'язку з банком?..

— У прямому… Нам потрібно, щоб люди повірили, нібито Росія забирає в України її хліб, її надра, її банки, — зло говорив чоловік біля завірюшеного вікна. — І тому ми звертаємося до вас, Павле Амвросійовичу… Це так само і в ваших інтересах. Думаєте, більшовики надовго залишили вас тут охоронцем у вас же забраного добра?! Так от: ви передасте нам цінності з комори банку. Спокійно, без галасу. Ми їх переховаємо. А тим часом пустимо чутку, що звідси вивозять скарби… Інтелігенція першою підніме голос протесту…

— Але це ж, даруйте, провокація! — нервуючи, Апостолов знову почав крокувати по кабінету.

— Нехай і так, — зауважив чоловік від вікна. — Вам відомо, що сталося у Московському сховищі цінностей, по-їхньому, Гохрані? Якийсь Шелехес з компанією таємно відправив за кордон велику кількість діамантів. У Петрограді Чека розкопала таку ж справу Названова. Почалися масові арешти. Зацікавилася світова громадськість. Місяць тому Ленін дав інтерв'ю кореспонденту англійських газет, що арештовують в Росії не просто торговців, а злодіїв і контрабандистів, які вивозили платину, золото і камінці за кордон… Отже, втрати цінностей в Росії зараз колосальні. І це при крайньому зубожінні, економічній руїні! Ви знаєте, що шахтарям Донбасу нічим заплатити за вугілля, бакинцям за нафту, і країна може замерзнути цієї зими. Отже, — тут чоловік стишив голос, — таке може й справді статися. І в такому разі першою жертвою буде ваш банк, Павле Амвросійовичу, оскільки він зараз не провадить операцій, в резерві, і є, так би мовити, просто коморою із скарбом…

Чоловік біля вікна замовк, даючи Апостолову можливість осмислити почуте. Потім, після хвилинної паузи, продовжив:

— Вони, звичайно, можуть узяти те, що їм треба, з іншого банку. Ми не маємо змоги всіх порятувати… Але банк, очолюваний вами… Це, звичайно, не навічно. Переховаємо тільки…

У кабінеті запала мовчанка. Всі прислухалися до скаженого завивання вітру, який раз у раз хльоскав у шибки то мокрим снігом, то твердою крупою. Вітер міцнішав, дедалі дужче крутив світом. Ніби нагадував, що за товстими стінами особняка лютує хуга і здиблений революцією світ жорстоко бореться у кривавих битвах за своє існування! весь час поділяючись і гуртуючись, розпадаючись і єднаючись, народжуючи у вихорі подій із колись пригноблених людей героїв і подвижників і встеляючи зледенілу землю трупом класового ворога.

— У нас уже друкується листівка про підступне вивезення капіталів вашого банку.

— У кого це «у нас», якщо не секрет?

— Не секрет, — поволі відповів чоловік біля вікна. — Для вас принаймні… Листівка буде від імені лівобережного бюро партії соціалістів-революціонерів.

— Заждіть, — здивувався Апостолов. — Есери як партія уже нібито зникли. Хто ж ви?

— Зрештою, це не має значення, — сердито буркнув чоловік біля вікна, з поведінки якого було видно, що він є головною особою у цій нічній пригоді.

— Я, признаюся, спочатку подумав: чи не петлюрівці?

Чоловік, який вів розмову з Апостоловим, підхопився з крісла і вималювався проти вікна на весь зріст.

— Знаєте що, хлопчику з бородою, — прохрипів він, — не будьте занадто цікавим! Сьогодні усі ми, — чоловік відійшов од вікна і твердо закрокував по паркету, обіч килимової доріжки. — Всі ми, — повторив він, — і есери, і анархісти, і навіть петлюрівці — на одному вокзалі і сідаємо в один поїзд… Поспішайте і ви, Павле Амвросійовичу, щоб встигнути до третього дзвінка!.. Вважайте, що маєте справу з народно-революційною організацією під романтичною назвою: «Комітет «Не журись!»

— Чув про такий… Але… — затнувся Апостолов.