Таємниця забутої справи

Але матросик помилявся, вважаючи, що всі у будинку сплять. Він стояв з Вандою у темній кімнаті, умовляючи її почуватися вільно у цій пишній оселі, а тим часом у протилежному крилі будинку, де містилася квартира колишнього господаря особняка — голови правління Кредитного банку, а нині «совслужа», фахівця, який заявив про свою лояльність і навіть пішов на службу до нової влади, — не спали. Не спав сам Павло Амвросійович Апостолов, не спали потаємні гості його, проведені чорним ходом, де не було варти, не спала злякана бурею і тяжким передчуттям дочка Апостолова — таке саме дівча, як і Ванда… Не спала і смерть, яка таїлася у заповнених густою чорнильною темрявою коридорах особняка, смерть, яка уже націлювалася на молодого матросика…

* * *

Просторий кабінет Апостолова, де Павлові Амвросійовичу у кращі свої часи випадало приймати впливових і навіть титулованих клієнтів, тепер теж поринав у темряві. У неосвітленому приміщенні ледь біліли окреслені хуртовиною високі венеціанські вікна, відкидаючи занадто мало світла, щоб можна було бачити співрозмовника.

Гості сиділи у кріслах і промовляли неголосно, але так, як люди, що почувають себе вдома у будь-якій обстановці і лише не вважають за потрібне афішувати свою присутність. Тільки господар, взутий у м'які пантофлі, походжав по кімнаті, то окреслюючись біля вікна, то зникаючи в глибині її.

— Як відомо, — говорив він, — при переході до непу грошова система була повністю зруйнована. В умовах знеціненої валюти, постійних емісій стабілізувати курс карбованця неможливо… Але більшовики рік тому створили свій Держбанк. Сей рік випустили гроші нового зразка, сподіваючись зміцнити карбованець…

— Пане Апостолов! — почувся різкий голос людини, яка сиділа у кріслі біля самісінького вікна. — Облиште свої панегірики. Ми прийшли не для лекцій. Все це відомо.

— Розумію вас, — погодився господар. — Я тільки хотів пояснити обстановку і нагадати, що нова влада, визнаючи тяжкий стан фінансів, йде на поклон до проклятого нею приватного капіталу. А це дуже важливо. В Одесі, наприклад, губплан уже дозволив комунальний банк при умові максимальної участі приватних акціонерів і мінімумі державного внеску. Раднарком ухвалив відкривати ломбарди і позичкові каси для населення, по суті приватні, хоч і під державною егідою… І, головне, місяць тому оголошено декрет про вільний обіг благородних металів і дорогоцінностей… Це ви, певно, теж внаєте…

— Сподіваєтесь, що вам повернуть папери, золото, діаманти, оцей ваш банк?!

Господар кабінету, зупинившись біля столу, нервово постукав пальцями.

— Вони того і взяли вас на службу, щоб не втрачали надії, — засміявся хтось зовсім не видний у глибокому кутку кімнати. — Призначили керуючим. Ніби нічого й не змінилося. Еге ж? Цінності лежать тут, як і лежали, у сейфах — як ви їх врятували при всіх перемінах влади?! — і ви при них, на старому місці… Але цінності не ваші, — з притиском додав чоловік з кутка. — Тепер ви клюєте на нову приманку: бачите, комуністи повертають хазяям дрібні підприємства, дають в оренду, дозволили обіг золота і дорогоцінностей… Нічого вам не повернуть, шановний. Що забрали, то з рук не випустять…

Чоловік у кутку, певно, й сам не здогадувався, що влучив у найвразливіше місце Апостолова. Колишній банкір міг жити тільки біля своїх коштовностей. Власне, й раніше не все йому тут належало, здебільшого було покладено на схов або під заставу: і фамільні дорогоцінності — брильянти, золоті оздоби, і акції та інші папери, частина з яких уже знецінилася, і злитки золота, монети та іноземна валюта. Але він звик бачити це у своїх сейфах, порядкувати біля скарбу і, коли вихор революції змів господарів, увірував, що усе належить йому.

Й справді, ніби нічого не змінилося: Апостолов жив із сім'єю у тому ж особняку, працював у своєму кабінеті, внизу, у сховищі, у тих же сейфах лежали дорогоцінності. Він уберіг багатства при всіх перемінах влади, маневруючи між сильними людьми, каліфами на час. Так було і з гетьманцями та петлюрівцями, з денікінцями. І навіть тепер, коли влада червоних стала державною, Апостолов сподівався на переміни. Поки він біля грошей і гроші біля нього — не все втрачено. Щоправда, опускаючись тепер до підвалу в супроводі комісара — мовчазного сухотного друкаря, якого прислали з губвиконкому, — він розгублено зупинявся біля вхідних дверей сховища, чекаючи, поки той відчинить їх своїм контрольним ключем.

— А неп — це лише тактичний хід, — говорив далі чоловік з кутка. — Ніхто цього й не приховує. Ленін сказав, що відступають для того, щоб розігнатися і стрибнути вперед. Хазяїн потом і скарбом своїм вдихне життя у мертві машини, а тоді заберуть назад уже діючі фабрики. Дуже проста політика. Тільки дурні можуть пійматися на цей гачок… Власне, уже почали забирати.

— Скільки у вас активів? У наявності? — спитав од вікна скрипучий голос.

— Близько чотирьохсот тисяч золотих карбованців, якщо рахувати весь запас… Або двадцять чотири тисячі червінців, — відповів колишній банкір.

— Уточніть.