Таємниця забутої справи

І кохання красуні Марійки було для сина фельдшера теж одним з дарунків щасливої долі Майже щоночі навідував свою кохану. Колишні, як він глузував, «одночерепники» не могли простити зради. Розбиті, перетворившись на купку бандитів, вони боялися поткнутися в містечко і грабували в навколишніх селах та хуторах. Ревкомівець Козуб знав, як небезпечно виїжджати йому за межі містечка, але все одно появлявся в Колонії.

Якось бандити застукали його. Оточили будиночок, вибили вікна, вдерлися в хату. Іван Козуб з Марійкою спали, роздягнені, безпорадні.

Один з нальотчиків застрелив Марійку, другий — сам «божевільний Христос» — підскочив з маузером у руці до Козуба.

«Ну, зраднику! Піймався-таки! — просичав, розмахуючи зброєю. — Тепер я з тобою погомоню! В бога і в революцію!»

«Невже і мене стрілятимеш, Петре?» — перелякано спитав Козуб.

«В бога і в революцію! Це вже точно! Але раніше паси з тебе наріжу».

«То дай перед смертю хоч перехреститися», — попросив Козуб, випростуючись на ліжку.

В якусь невловиму мить вихопив він з-під подушки наган, вдарив вогнем в обличчя отамана і, користуючись розгубленістю бандитів, вистрибнув у вибите вікно.

Надворі він плигнув на коня і, як був, голий помчав наввипередки з кулями у ніч…

Ох, Марійко, Марійко!.. З далеких туманів приходиш ти нагадати про себе, про молодість і кохання, про ті неповторні часи… Швидко витоптала ти свій ряст, увійшла на мить в життя Івана Козуба і зникла потім назавжди.

А життя не зупинялося, життя тим часом буяло, і молоді сили вимагали виходу. У Івана Козуба від нетерпіння, від побоювання проґавити свій час тремтіла кожна жилочка. Він поспішав. Устигнув і повоювати, і відзначитися: одним з перших вдерся у врангелівські окопи…

А потім почалися мирні дні, і хвацький кавалерист Козуб пішов служити у робітничо-селянську міліцію…

* * *

Пливуть тумани років, клубочаться, то ховають з очей події і людей, то відкривають їх… Не спиться старому юрисконсульту, занадто багато тіней випливають з того туману і товпляться біля його ліжка…

13

Валентин Субота необережно сів у кабінеті Коваля у манливе шкіряне крісло і почував себе незручно. Крісло спокушало притулитись плечима до м'якої спинки, розслабитись і, сердитий на себе, молодий слідчий напружував м'язи, щоб повністю не опуститися в нього.

— Тепер, Валентине Миколайовичу, — говорив Коваль, височіючи за своїм столом, — вся робота наша ведеться не тільки навколо речових доказів. Злочинці навчилися не залишати слідів. Та й за одірваним ґудзиком на злочинця не завжди вийдеш. Багато людей носять однаковий, стандартний одяг, однакова мода — якщо міні, то в багатьох — міні, якщо вузький носок черевиків, та в багатьох вузький… Треба шукати речові докази не тільки для того, щоб добитися зізнання. Зізнання, як відомо, не є «царицею доказів», і його не можна брати на віру. Необхідні ще й інші докази, які підтверджують або заперечують це зізнання…

— Але без речових доказів зізнання не доб'єшся. А воно — вершина слідства.

— Ніщо не стоїть на місці. Юриспруденція теж. Раніше, домігшись зізнання, слідчий вважав свою справу зробленою. А тепер треба ще довести, що запідозрений не обмовив себе з якихось причин. Зізнання не є вершиною слідства. Вершиною є доведеність! В цьому гуманізм нашого шукання істини. Все інше просто вільне розмірковування…

— Ну що ж, Дмитре Івановичу, значить, ваша робота попереду. Незабаром буде зізнання Гущака і, якщо доказів для обвинувального висновку не вистачить, доведеться шукати… Людині властиво не тільки розмірковувати, але й судити.

— Та не з обвинувальним настроєм, Валентине Миколайовичу. Тільки об'єктивність від самого початку. І не лише у вчинках, але і в думках. І віра в людину, в те краще, що в ній є.

— При таких розкошах душі не викриєш злочинця…

— Але до кінця слідства ми не можемо знати, хто злочинець. Ми шукаємо… Шукаємо! Слово це треба добре розуміти… Послухаємо, що нам зараз доповість Андрійко. Може, дещо з'ясується.

Коваль потягся до телефону. Сердито пробурмотів у трубку:

— Коваль. Де там Андрійко?

І не встиг покласти трубку, як двері відчинилися і в кабінеті немов уродився невисокий худорлявий лейтенант Андрійко, весь вигляд якого, навіть шрам через щоку, — хлоп'яком упав з яблуні, — говорив про динамізм та енергійність. По-військовому підтягнутий, у добре пошитій офіцерській формі, він, незважаючи на свої тридцять років, виглядав би юнаком, якби не цей шрам, що надавав йому старшого вигляду.

— Сідай, — кивнув Коваль. — Почнемо оперативку.

Лейтенант Андрійко слухняно опустився на край стільця під стіною, припасував на колінах темно-коричневу ледеринову папку і рівно поклав на неї руки.

— Розглянемо, що у нас є, що відомо і на що потрібно спрямувати зусилля, — говорив далі підполковник, витягаючи з столу свої папери.

— Графік, значить, — тихенько проказав ніби сам собі Андрійко.

— Саме так, Остапе Володимировичу, графік, — строго зауважив Коваль, почувши цей шепіт.