Таємниця забутої справи

Мов стріли, промчали повз вишневий садок самотньої рибальської садиби, під'їхали до кручі, під якою наче зовсім не було дна і де над чорною водою ліс простягав гіллясті руки. Заспівали веселої. Пісня розігнала похмуру тишу дикого кутка, злякала берегових ластівок, що кулями вилітали із своїх глибоких гнізд у кручі і тривожно снували над головами.

Потім скупалися. Вилізли на берег мокрі, холодні, аж сині, і кинулися на чистий теплий пісок. І тоді починалися нескінченні розмови про світ, який вони швидше хотіли пізнати, бо в їхньому віці все безпосередньо торкалося кожного з них. Приміряли себе до життя, міркували, що мають чинити у майбутньому, бо вони іще не знали цього і хотіли знати.

— Я поїду звідси. У Харків. Це — найкраще місто на світі, — говорив довготелесий, з великою головою на худорлявому тулубі, схожий на чехоню Сашко Хоменко. — Звичайно, є ще Москва, Ленінград, є Київ, але Харків — це поряд. Тільки Харків, — твердо повторив він. — Там технікумів — які хо» чеш! А заводи?! Паровозний, електромеханічний, тракторний вбудували… Мені хочеться робити трактори.

— Я теж поїду у велике місто, — мрійно вкинула білява, як кульбабка, дівчина. — Дуже люблю кіно, театри, товариство, трамваї. Весело, цікаво!..

— Тобі нашого кіна мало? І нашого товариства? — грубувато спитав Дмитро і підвів голову. Ні, не для того, щоб роздивитися дівчину-кульбабку. Відчував весь час на собі погляд повних нез'ясованої влади зелених очей Зіни — хотів поглянути в них, ніби ненароком.

Зіна чекала на це і лукаво посміхнулася навстріч.

Чудна ця дівчина — Зіна. І все, що оточує її, що зв'язане в нею, теж незвичайне…

Над Ворсклою, над яром, на самісінькому краю, стоїть її маленька хатка. В цьому місці все немов зачароване, наче з прадавньої казки. Пройдеш останньою вуличкою містечка, і за білою Зіниною хаткою відкривається очам небо над просторою долиною Ворскли і глибокий яр внизу, такий глибокий, що старі тополі з дна його не сягають твоїх ніг. А за яром, де синьою стрічкою звивається Ворскла і побіг за горби білий Колісниковий гай, так близько звисає небо, що, здається, простягни руку і торкнешся сріблястих хмар. Надвечір звідси видно, як напливають на долину килими-самольоти, зіткані з хмарок, як темніє смужечкою на далеких пісках сосновий бір, як довго падають у серпні зорі… У цьому зачарованому краю живе дівчина з 8-А, яка має звичку дивитися Дмитрові просто в очі і посміхатися так, що він чманіє.

Якось під час екзаменів Зіна покликала готуватися разом… Дмитро прийшов до білої хатки, постукав. Грубі дубові двері відчинилися всередину, і, коли з-за них з'явилося миле Зінине обличчя, Дмитрові здалося, що двері, як чарівна скринька, заграли музику.

Вони не вчили нічого, хоч незабаром починалися екзамени, гомоніли про всяку всячину. Дмитро дивувався обстановці у чарівній оселі, освяченій подихом Зіни. Його розпирало від щастя, і він не помітив, як несподівано напливла грозова хмара. Зіна підвелася і сказала, що готуватиметься до екзаменів сама.

«А нащо ти мене кликала?»

Вона засміялася, і Дмитро мусив скоритися. Злий на себе, прожогом вибіг з хати…

У дитинстві він мріяв про море.

Скільки разів снилося, як тікає з рідного дому до манливого моря і стає матросом на справжньому кораблі. А потім — просолений, у синіх кльошах та смугастому тільнику, широко розставляючи ноги, з'являється знову на своїй вулиці, викликаючи заздрість у хлопців і сльози радості в матері, яка простила йому… Хто не мріяв у свій час про щось схоже?!

Або так: він тікає з дому, але суворий капітан не бере його на корабель. Тоді він пробирається крадькома у трюм, робить героїчний вчинок, наприклад, гасить пожежу, і повертається додому знову-таки моряком…

Не знав тоді малий Дмитро, що ніколи не стане моряком, але все життя матиме справу з підводними рифами в морі житейському і зазиратиме у людську душу, глибшу від найглибшої морської безодні…

… Того дня друзі довго купалися, наповнюючи береги Ворскли і далекі луки гомоном та сміхом. І лише коли сонце схилилося до лісу, схаменулися. Поверталися додому стомлені, голодні, але тепер пливли за водою і скоро побачили Колісниковий гай.

Витягнувши на берег човни з оберемками квітів, пішли стежкою, яка виводила через яр на околицю містечка. Вони багато не пройшли, як раптом згори скотився малий хлопчина — сусіда Ковалів. Хлопчина зупинився, важко дихаючи, і вибалушив на Дмитра очі, немов уперше побачив.

— Тобі чого, Грицю?

— Біжи швидше додому, Митько!.. Ой, ой!

І відразу ж подався назад, нагору, наче боявся, щоб не почали розпитувать. Вже вилазячи на шлях, чіпляючись руками за кущі та бур'ян, обернувся й гукнув: «Твого батька трактор зарізав!.. Зовсім!»

Не тільки все в ньому самому, але й усе навколо, здавалось, зупинилося тоді, завмерло, зафіксувалося: і зависле над головою червоне сонце, і непорушне листя, і люди — з розширеними очима, розкритими ротами, як на обірваній стрічці німого кіно. Потім тиша тріснула, як гілочка; усе хитнулося, попливло; він ніби прокинувся, щось гукнув чи прохрипів хлопчині і заточився.