Таємниця забутої справи

— Не зможу… — Коваль пильно стежив за виразом обличчя юрисконсульта. — Не зможу, на жаль, — повторив він. — Гущака уже немає серед живих.

— Як це немає серед живих?! Ви ж сказали, що повернувся, — здивувався Козуб

— Отак і вийшло, Іване Петровичу, — зітхнув підполковник, — наче повернувся чоловік, щоб тут загинути… Кілька днів тому потрапив під електричку.

У кімнаті запала довга пауза. Гість розглядав срібну статуетку дискобола, що стояла на письмовому столі. Нарешті Козуб порушив мовчанку.

— Еге ж. Не пощастило старому… Але мені його не жаль… Хто зна, скільки людей на його совісті. А пограбування банку?! Значить, рідна земля не простила… То нащо вам тепер він? Власне, вже не він, а його останки? Кому потрібний цей уламок старого світу? Та й строк давності, шановний Дмитре Івановичу…

Ковалю згадалися міркування Суботи, і він подумав, що і слідчий, і Козуб нібито мають рацію.

— Нас не сам Гущак зацікавив, а те, що було зв'язане з ним. Цінності й досі невідомо де сховані… А щодо строку давності, то жодна кримінальна справа не вважається закінченою, поки не розкрита… І час від часу до неї повертаються. Це ви мусите знати.

— А вкрадені цінності давним-давно вітром пішли по всяких Канадах…

— Хто зна… — задумливо промовив Коваль. — Це треба встановити.

— То вам не з архівів починати слід, а шукати знайомих Гущака. До кого він приїхав, з ким мав тут справу? Архіви мало допоможуть. Навіть біографію отамана за старими протоколами не встановите. За ними ви на кого вийдете? — несподівано засміявся господар кабінету. — На мене та на Решетняка, тобто тільки на працівників каральних органів, які вели справу про пограбування… Командир резервного батальйону Воронов, який знищив банду Гущака, давно помер. Ну іще дівчина Горохівська, тепер стара жінка, якщо вона жива, яка нічого не знає і не пам'ятає, бо вона й тоді нічого, не знала… Про Апостолова прочитаєте, якого давно немає на світі.

— Є дані, що в намірі Гущака повернутися на батьківщину значну роль відіграла не тільки ностальгія…

— Вам, звичайно, видніше… Можливо, й справді він щось тут залишив і тепер повернувся забрати, — змінив думку Козуб. — У нього є тут якась рідня, друзі? А може, в Апостолова спадкоємці є, діти, наприклад, і Гущак до них приїхав?

— Після того, як пограбував батька?

— Пригадую, у мене склалося враження, що це була одна компанія, одна банда. Цілком можливо, що в цій історії заплутані і спадкоємці Апостолова… Так… так, — роздумливо повторив юрисконсульт. — Але, їй-право, архіви не допоможуть, тільки час витратите. Про тодішнє оточення отамана «Комітету «Не журись!» з них теж нічого не довідаєтесь Банда Гущака до ноги була знищена на хуторі біля Полтави. Хтось повідомив у міліцію, і ми серед ночі атакували бандитів, що перепилися. Вже потім довідалися, що саме ця банда вивезла цінності з банку. Але було пізно — всі, хто знав схорону, загинули. У тому бою і Решетняка було поранено, пригадую…

— І тепер поговорити з Гущаком не зможемо, — зітхнув Коваль. — Отже, мусимо. Іване Петровичу, звертатися до архівів. Єдине джерело, якщо не брати до уваги спогадів. Без них не вийдемо на нинішніх його знайомих. Я сподіваюсь за допомогою старих документів з'ясувати, чого людина, яка нарешті повернулася на батьківщину, раптом кидається під поїзд. І, по-друге: чи не залишилися все-таки на нашій землі пограбовані цінності? Не міг Гущак усе вивезти за кордон.

— Ви вважаєте, що це — самогубство?.. Може, просто нещасливий випадок…

— Експертиза ще не дала остаточного висновку…

— Важко вам допомогти, Дмитре Івановичу. Я особисто — з великим бажанням, але… — Козуб стенув плечима. — Зверніться ще до професора. Я недовго морочився з цією справою… Єдина людина, яка могла пролити якесь світло, — Андрій Гущак, — вважали, загинула, то я розшук і слідство припинив. Думали, що отаман згорів разом із своїми поплічниками в клуні, яку вони самі підпалили, щоб не здаватися в полон… Кінці пішли, як кажуть, у воду. А Решетняк довше займався цією справою, з самого початку. Досконало вивчив життя і Апостолова, і його сім'ї, а певно, так само і оточення, зв'язки Гущака… Чекайте, чекайте! — мало не скрикнув Козуб і звівся на ноги. — Як я забув! Маєте рацію, земляче… Сім'я Апостолова! Звичайно, Решетняк багато що знає… Адже його дружина — дочка Апостолова… Не робіть, Дмитре Івановичу, великих очей. Пригадав: саме за це його вичистили з міліції…

Коваль теж не міг усидіти, він підвівся і почав повільно ходити по просторому кабінету, з цікавістю стежачи за юрисконсультом, який аж зарум'янився.