Таємниця забутої справи

— Мені не дуже зручно про це розповідати. Але скажу, як колезі, нехай між нами залишиться, дружина його, тобто дочка Апостолова, у той час збилася з путі… Ну, зрозуміло; голод, нестатки, такий перепад після розкішного життя, психологічна істерія гімназистки, одне слово, махнула на все рукою… Благородний Решетняк її з багна витяг, потім закохався і, зрештою, постраждав за неї… Ну, постраждав чи ні, але з міліції вигнали, і у справі Апостолова він залишив такий розгардіяш, що годі було щось збагнути… Потім він одружився з цією Клавою…

Дружина Решетняка — дочка Апостолова! Це багато чого міняло… Тисячі нових думок зароїлося у Коваля…

— А тепер, дорогий земляче, — сказав господар, — якщо із справами покінчили, хочу похвалитися своєю колекцією. — І він широким жестом обвів стіни, увішані картинами і заставлені скульптурами. — А щодо розшуків, то, майте на увазі, я завжди до ваших послуг!..

11

Хоч би де був, хоч би що робив Дмитро Іванович Коваль, а в ньому завжди жили спогади про рідну Ворсклу, на якій він виріс.

Вкриті товстим шаром щоденних турбот і справ, вони лежали на споді пам'яті, очікуючи своєї хвилини. І, коли надходила така хвилина, досить було дрібниці, щоб забуті картини одразу зринули. Так спливає на поверхню ріки замулена гілка, корінь або якась тріска, якщо її підмиє підводний потік.

Щоправда, часом це відбувалося не в слушну хвилину — коли Коваль поспішав на місце події, вів розшук або допитував злочинця, і він не міг зрозуміти зв'язку між такими різними і далекими подіями. Але спогади вибирали собі час, не рахуючись із бажаннями підполковника, керовані почуттями, над якими він влади не мав.

Вони могли бути і довгі, і миттєві, цілі стрічки і короткі епізоди, навіть тільки одне слово, звук, шерех кроків, раптовий блиск вечорового сонця на шибці або паморочливий запах бузку. Без системи і послідовності, неузгоджені з календарем, могли побігти супроти потоку часу: спочатку схвилювати тривогами юності, а вже потім спалахнути барвами дитинства.

Він не сердився, коли спогад зринав у неслушну мить. Минуле у ньому не заважало сучасному, навіть давало наснагу, бо несло емоційний заряд і повертало його часом втрачений під натиском життя здоровий глузд.

Коваль вважав, що людина, як і ціле суспільство, не може жити без минулого, без учорашнього дня, бо минуле підштовхує і веде у завтрашній день.

Найчастіше Дмитру Івановичу згадувалися береги його дитинства, річка Ворскла. То широким плесом перед млинами, глибокою прозорою водою біля Колодяжних круч, то довгою синьою змійкою, що тяглася на карті з півночі через Сумщину і Полтавщину, а то тихим плюскотом хвиль уздовж берега, теплим піском під ногою, зеленою гілкою над бистрею, дитячим відчуттям простору і нескінченності світу.

Вона завжди була йому і загадкою, і розгадкою, не просто водою, що віками спливала в Дніпро; ховала у глибоких вирах, де жили старі соми, і на піскових перекатах, і в густих лісах по берегах таємниці, які він мусив колись розгадати. Рік у рік несла вона життя на спраглі сухі землі і від самого дитинства непомітно опікувала Дмитра Коваля, допомагаючи у скрутну хвилину своєю мудрістю.

Минуле завжди допитувалося правди в його сучасному, хоч, як і в кожної людини, під натиском часу, невідкладних турбот відсувалося в усе дальші закутки пам'яті.

Розслідування убивства старого Гущака, сьогоднішня зустріч із земляком зупинила у Коваля процес забуття, і минуле, немов повенева Ворскла, прорвалося крізь загати пам'яті… Сповнений цих спогадів, він повернувся додому і до пізнього вечора сидів на самоті у своєму садку…

Ворскла — не море, довбанка — не корабель. Але коли хлопець мріє про море, то три довбанки, причалені до берега, здаються йому океанськими кораблями. До кожної з них сідають юні плавці, і одна за одною, відштовхнувшись від берега, вони випливають на стрижень.

В першій — обережно повертаючись, щоб не перекинутися, — сидить на холоднуватому вузькому дні, вкритому комишем, дівчина із зеленуватими очима — Зіна, а на кормі, навколішках, веслує Дмитро Коваль, у другій і третій — їхні друзі. Усі шестеро — засмаглі, від їхніх веселих облич, худорлявих постатей віє силою і здоров'ям. Вони жартують, і довбанки, нагадуючи про свою другу назву — «душогубки», хитаються від їхнього сміху, розводячи по тихому плесу ріки симетричні брижі…

Дівчата плетуть з білих лілій вінки, а хлопці ліниво гребуть, ховаючи непокірне шорстке волосся під широкими прив'ялими лопухами.

Флотилія повільно минає зелені береги…

Чи забуде коли-небудь Дмитро Іванович Коваль, як плавав довбанкою по тихій Ворсклі разом з дівчиною, якій, як і йому, минуло тоді п'ятнадцять і яку звати Зіною? А коли потім ця Зіна проходить через усе твоє життя, то й про Ворсклу хіба забути!..