Таємниця забутої справи

Коваль пам'ятає ріку відтоді, коли голопузим пуцьвірком бовтався в березі. Тоді Ворскла була непізнаним і загадковим світом: а що там за поворотом, що далі відкривається очам, а де кінець світу? Адже всьому є кінець: і столу, і лаві, і призьбі, хаті та подвір'ю, стежці й тополям. Але чи є кінець Ворсклі, і за яким він поворотом?

А що в таємничій глибині, яка так і манить, так і тягне, коли плюскаєшся на мілкому, хто там живе, які риби, які русалки-лоскотухи, які царівни-жаби і хвостаті страхіття?..

Коли підріс, побував за одним поворотом, за другим, за багатьма, але Ворскла все одно манила й далі, бо не було кін-ця-краю її каньйонам і плесам, бо не знав, де початок їй, де кінець, тільки чув, що від самої Полтави тече до Дніпра, а починається аж у Росії…

І коли тепер зупинявся перед якоюсь загадкою, коли мучився над складним завданням, відшукуючи смисл вчинків людей, і добрих, і злих, здавалося йому, що підіймається вгору своєю Ворсклою крізь незайманий густий ліс і шукає таємничого початку її: звідки вона витікає і звідки все береться, Починається в житті — і добро, і зло…

Тоді, у хлоп'ячі роки, мріяв: ось виросте, збудує великий човен, попливе Ворсклою, а далі — могутнім Дніпром до самого синього моря.

Не збулася та мрія.

Мав тільки легеньку довбанку. Але, може, це й краще. Адже довбанка — не мертвий човен, як оті, збиті з дощок, неповороткі річкові крейсери, це — жива істота, з живою душею. Ось вона швидко мчить рікою. Тільки чутно тихий плескіт спереду, де вона торкається води. Вмощуєшся на кормі навсидьки, поклавши під коліна трави, і рівними помахами весла женеш свій човен у далечінь…

Ти — низько-низько над водою, наче торкаєшся опуклих і широких грудей ріки, зливаєшся з нею. І навіть риба не боїться тебе, коли завмираєш у комишах: навколо срібно виблискують верховодки, вистрибують, тікаючи від гострозубої щуки, пліточки і краснопери, жирують окуні, а глибше, прямо під тобою, у прозорій до самого дна воді, копошаться темні бубирці.

Можна їхати довбанкою вдвох. Тоді одному треба лягти на дно, а другий сідає в ногах, на кормі, і жене човен…

Ні, не забути Дмитрові Івановичу Ковалю свого дитинства, яке, відсіявши усе дрібне, випадкове, підтримувало в ньому світлі спогади, допомагало вибирати в житті стежку і не збиватися на манівці. І чим далі відходив від свого дитинства, тим виразніше згадував його. А з літами йому навіть почало здаватися, що не відходить, а навпаки — знову наближається до нього…

Пливе довбанкова флотилія Ворсклою вгору, проти течії. До Срібного берега, захованого у лісі, тримає вона курс, а за нею залишається діамантово-блискуча, довга і покручена пінява стежка.

Обабіч Ворскли — ліс. Від містечка до Срібного берега, і до Колодяжних круч, і ще далі, аж до Полтави — кажуть люди, що й за Полтавою береги вкриті густим лісом. На правому, високому, біля містечка стоїть під горою осиковий гай — Колісниковий. Могутні, високі, під хмари, осики, що пережили не одне людське покоління, з чорними гайворонячими гніздами у зеленаво-білих кронах, задивляються у воду. Тихо в гаю. Коли-не-коли дмухне вітерець, затріпоче сріблясте листячко, трісне гілочка і впаде у воду, порушуючи сплеском лісову тишу і лякаючи рибу, — і знову тихо.

Біля шляху з міста на лісовій кручі стоїть старий, коричневого каменю, триповерховий палац. Подекуди ще збереглися тераси, які оперізують гору і збігають у гай, повний сонного шамотіння осик, до спокійної води Ворскли. А до руїн палацу ніхто не навідується, хіба що хлоп'ята, які пасуть овець на кручі і не бояться гадюк у колишньому панському маєтку… На низькому березі ліс не такий густий, раз у раз за поворотами з'являються буйні луки і синіє вдалині смужка бору, який розстелив на далеких пісках зірчасте шатро.

Творилася серед заворсклян легенда: «Будуватимуть завод у нас, керамічний… Хіба не місце: і пісок, і вода, і глина?!»

«Не будуватимуть — залізниця далеко», — зітхали невіри.

«Збудують, — запевняли ентузіасти, — такий пісок, як перемитий, вода прозора, мов кришталь, а глина — як жовток!..»

З року в рік чекали того заводу. Молодь, що школу закінчувала, у великі міста їхала, батьки біля Ворскли залишалися. Просили: «Повиучуєтесь — повертайтеся. Завод будуватимуть». І хлопці та дівчата з облупленими носами цілували похапцем старих, не випускаючи з рук дерев'яної скриньки, — їхали у незвіданий світ, сповнені тривожної невідомості і наївних мрій. Але тільки після війни почалося-таки будівництво…

А тим часом…

Тихо пливуть довбанки, заворожені тишею, до якої і ліс прислухається, звівши волохаті брови над глибокою водою, дівчата забувають про пісні, а хлопці стрімко, без зайвого плюскоту женуть свої човники. Починається змагання, кожен намагається вискочити вперед. Найчастіше перемагав Дмитро Ковалів — може, завдяки м'язам, що випиналися на руках, а можливо, тому, що, зіпершись у човнику на лікоть, хитро мружила на нього виноградні очі Зіна.