Таємниця забутої справи

— Зараз згадую наші перші кроки й дивуюся, — продовжив незабаром Козуб свою думку. — І тоді якось розслідували, ловили злочинців… Вкарбувалася у пам'ять одна цифра з тих часів — тисяча мільярдів карбованців! Це не державний бюджет країни або витрати під час першої світової війни. Це стільки заборговано було зарплатні міліції у дев'ятсот двадцять другому році. По шість-сім місяців сиділи без копійки, хто у жінки на шиї, хто припухав. Уявляєте собі, Дмитре Івановичу? — Він зробив паузу. — Становище міліції, кажу, було дуже тяжке. Пригадую, Кременчуцька губміліція одержала з Харкова обмундирування, А викупити вагон на залізниці не змогла. Тоді знайшли вихід — позичили у якогось непмана сто мільйонів карбованців і дали йому зобов'язання відробити ті гроші на розвантаженні барж із дровами. Га?! — Козуб не витримав, театрально узявся за голову. — А права? — риторично спитав. — Якщо в центрі міліцію вважали державним апаратом, то в провінції, в округах та повітах місцева влада мала її лише за свою персональну варту. Не дивно, що до міліції брали практично усякого. Аби тільки не був явний класовий ворог Хоч і такі проривалися. А потім чистили, чистили і чистили!.. Решетняк врятувався у батьків на селі… а в мене, як ви знаєте, батьки службовцями були…

Слухаючи юрисконсульта, Коваль оглядав кабінет. Все тут було зараз для нього цікавим. Адже обстановка, улюблені речі визначають смаки, інтереси і навіть характер господаря.

Який же ти став дженджуристий, інспектор далеких років, колишній міліціонер і сталевий слідчий, а тепер захисник інтересів одного з підприємств! Яку риску підводиш під своїм життям?

Домашній кабінет Козуба був приміщенням колекціонера, людини, яка кохається у мистецтві. На двох стінах, освітлених високими вікнами, висіли етюди і маловідомі картини Шишкіна, Айвазовського, Реріха, і Коваль не знав, оригінали це чи майстерні копії. Але, судячи з того, що у скляних шафах між вікнами стояли скульптури, стародавній фарфор, зробив висновок, що картини теж рідкісні, добуті задешево в ті важкі часи історії, коли дорожчає хліб і знецінюються твори мистецтва.

— А за що Решетняка вичистили з міліції? — повернувся до теми Коваль, поклавши собі при нагоді ближче познайомитися з колекцією Козуба.

— Здається, за зв'язок з класовим ворогом, — відповів юрисконсульт. — Точно не пригадую… Чекайте, чекайте! — він потер рукою чоло. — Ага… смішно навіть… за моральний розклад нібито… Щось там з повією у нього було. Закохався. Чи просто інтрижка. Тільки-но почався неп, усі немов збожеволіли, гроші набрали такої ваги, як ніколи. Народився культ ситості, зручності, вигод, навіть розкошів. Це була реакція обивателя на тривалий і тяжкий період громадянської війни, коли гроші знецінилися і нічого не важили. Багато хороших людей спокусив тоді непманський змій ситості… А може, й обмовили Решетняка, — роздумливо додав Козуб. — І таке на нашу долю випадало…

— Здається, ви у Решетняка незакінчені справи перебрали.

— Так, так, — не заперечував господар кабінету. — Після чисток, хто залишався, завершував розшук і слідство. Не хусточка, з кишені не викинеш. Треба було комусь доводити до кінця.

— А пам'ятаєте пограбування резервного зовнішторгівського банку, колишнього Кредитного товариства… банку Апостолова? Справа, якою тоді займалися ви і інспектор Решетняк.

— Апостолова… Апостолова… було щось таке. було… Але стільки років!.. Не можу пригадати подробиць… — Козуб замислився і раптом примружився на підполковника. — А чого це вас цікавить, земляче?

Коваль не відповів на запитання.

— У ваших протоколах допитів згадуються якась Ванда Горохівська, матрос-чорноморець Арсен Лаврик, отаман банди під назвою «Комітет «Не журись!» Гущак, — сказав підполковник. — Я переглянув архіви.

— Матросика я, Дмитре Івановичу, пригадую. Жаль його було. Жертва часу й подій. Хлопчина молодий, дурненький. Закохався, покинув уночі пост і проґавив грабіжників… Його трибунал розстріляв як за зраду революції. А дівчину ту… не пам'ятаю прізвища…

— Горохівська, — повторив Коваль.

— Так, можливо. Її ми зрештою відпустили. Вона нічого не знала, не бачила і ніякого відношення до цієї історії не мала. Та чого це вам надумалося ворушити такий мотлох? — засміявся Козуб. — Чи не на пенсію збираєтесь І, будете історію міліції писати?

— На пенсію люди самі не збираються. Їх збирають… Як у далеку дорогу. — Спостережлива людина могла б помітити у голосі Коваля журний відтінок. — Справа у тому, Іване Петровичу, — повільно, немов роздумуючи, говорити чи ні, додав він, — що згаданий Гущак знову виплив на сцену. Він не загинув, а втік за кордон. Жив у Канаді. Тепер повернувся на батьківщину…

— Гущак, кажете? — Очі у господаря кабінету заблищали, весь він підтягся, немов перед стрибком. — Живий? Цікаво… Значить, живий… Он як!.. Скільки це йому зараз? Мабуть, за сімдесят? Цікава новина, Дмитре Івановичу! І не подумав би! Тепер ясно, чого ви старі справи ворушите… А з Гущаком і я хотів би познайомитися. Хоч одним оком глянути. Тоді не вдалося, то тепер роздивлюся цього невловимого. Познайомите?