Таємниця забутої справи

— У тридцятих роках, — говорив далі Козуб, не дочекавшись відповіді, — жив у Росії; працював у суді, ніколи було вгору глянути… Але час від часу яка-небудь звісточка, натяк, газетний рядок, місце народження підсудного або свідка, нагадували про Ворсклу, Дніпро, і в серце хлюпала тепла хвиля… Я радий, що ми з вами земляки, полтавці.

Коваль усміхнувся.

— Так, так, — говорив далі юрисконсульт, — наше покоління лише на одне десятиліття старше від вашого, але в той час історія, яка довго повзла черепахою, помчала як вихор, і за десяток днів перетворювала світ. Тоді один рік складав епоху… Тоді, у двадцятих, я — хлопчисько — не останньою спицею був у міліцейському колесі! Навіть до бригади «Мобіль» потрапив, створеної при Центророзшуку республіки для розслідування особливо важливих злочинів… От який час був тоді! Молодий. Молодь і революцію робила, і новий правопорядок установлювала. Гайдар у шістнадцять років командував полком Червоної Армії. Щорс — у дев'ятнадцять — дивізією!.. Примаков у дев'ятнадцять років — член ВУЦВИКУ! Все це речі відомі… А Юрій Коцюбинський, Руднєв, Федько, Якір — кожному тіль-тіль повернуло за двадцять…

Господар перевів подих.

— І помилки були гарячкові, як все у молодості…

— І наш час, мабуть, не поступиться Полярні експедиції, переліт через Північний полюс в Америку, Дніпрогес, значок ГПО, пісні — кожний день щось нове, захоплююче, піднесене…

— Звичайно, — погодився Козуб. — Але то був, — посміхнувся він, — не тільки ваш час, але і наш теж, старших…

Коваль згадував, що він чув хлопчаком про Івана Козуба. Містечко їхнє маленьке, закинуте, притулилося до Ворскли, як дитя до матері. Півроку відрізане бездоріжжям від далекої залізниці і від Дніпра півсотнею кілометрів. Зайшлих людей мало, один одного з діда-прадіда знали. Малий Митько Коваль чув про міліціонера Івана Козуба, бачив його на баскому коні, перетягнутого ременями, з револьвером на боці, у жовтавих, блискучих, з ґудзиками, крагах, яких більше ні в кого не було і за які інспектора міліції поза очі називали «американцем». Подейкували і про відчайдушну хоробрість Козуба, і про те, як сохли за хвацьким міліціонером місцеві дівчата, а дочка куркуля красуня Оксана Карнаух навіть труїлася…

А хлопці, коли грізний інспектор наїздив у рідне містечко, ходили за ним назирці…

Коваль внутрішньо посміхнувся: «американець»!.. Чи пам'ятає це? Але не спитав.

— І Решетняк тоді з вами був, у бригаді Центророзшуку?

— Він працював у губернському. У двадцять третьому взимку його вичистили з міліції. Здається, помилково. А можливо, і правильно зробили, — засміявся Козуб. — Маємо професора, вченого. А залишився б у міліції — вище старшого опера або слідчого не піднявся б… Така, як ви знаєте, наша специфіка, Дмитре Івановичу. Мало простору для росту. Інспектор, слідчий, він і є інспектором чи слідчим, та й годі… — Козуб на секунду затнувся, подумавши, чи не образить цим Коваля, який має звання підполковника і солідну посаду в Управлінні внутрішніх справ. Але, згадавши, що, незважаючи на великі зірки на погонах, Коваль ось прийшов до нього, виконує просту, чорнову роботу рядового інспектора, підбадьорився і продовжував: — Узяти хоча б мене: ким тільки не був — і оперативником, і слідчим, і адвокатом, а скінчив юрисконсультом невеличкої фабрики. Давно на пенсії. Та не можу без діла…

— Довго їли наш міліцейський хліб?

— У ті ж роки перейшов у прокуратуру, вірніше — перевели. Як тільки утворилася вона… А в міліції… який же там хліб був? Горе, а не хліб. Ні дня, ні ночі, і все натщесерце. Поки дали тиловий червоноармійський пайок… А взагалі становище охоронців порядку! Згадаєш — волосся дибки стає. Як тільки могли жити, працювати, воювати! На ентузіазмі існували: голодні, босі, одна гвинтівка на п'ятьох, десять набоїв на ту єдину гвинтівку. Навіть ми, у Центророзшуку, не могли розгорнути роботи. По півроку сиділи без зарплатні, без ніякого пайка. Озброєння оперативника і слідчого: рулетка і поламаний фотоапарат на тринозі. Паперу не знайдеш протокол скласти!.. І законодавства нового, радянського, практично ще не було. Користувалися тимчасовими актами та постановами. Вершили, головним чином, за допомогою своєї революційної самосвідомості.

— Першопрохідникам завжди нелегко, — погодився Коваль. — Але, з другого боку, — він добродушно поглянув на співбесідника, — у вас було чітке класове розмежування: це — ворог, а це — незаможник чи пролетарій… Ситий, чепуристий, освічений, дворянин, буржуй, піп — значить, контра; босий, голодний, незаможник, пролетар — свій. В якихось аспектах, хоч і не без прикростей, це полегшувало завдання, — посміхнувся підполковник, і Козуб не зрозумів, жартує він чи ні.

Запала пауза.