Таємниця забутої справи

Заповнювався графік не відразу, а в процесі розшуків, і особливо важив для Коваля на початку їх. Поступово з'являлися нові запитання і відповіді, з'єднувалися стрілами, поверх записів креслилися сині, чорні і червоні величезні знаки питання і оклику.

А потім в міру того, як розвивався розшук і план його з усіма відгалуженнями карбувався у мозку підполковника, паперовий графік втрачав своє значення, і Коваль дедалі рідше заглядав до нього.

Життя багатше за будь-які плани і прогнози. Невідомий, уявний злочинець, втілюючись у плоть, набираючи конкретних рис, пред'являв свій, справжній варіант подій і свій графік, якого Коваль мусив триматися. І коли уже наприкінці дізнання підполковник випадково знаходив у шухляді столу колишнє планування, то щиро дивувався тим своїм попереднім запитанням. Але без цих запитань і передбачень він, можливо, і не втрапив би на правильну стежку…

Ось і тепер, коли нічого невідомо, немає на що зіпертися, він мусить починати з свого скромного графіка. Розкресливши тут-таки, в архіві, аркуш паперу, який білів незаповненими клітинами, Коваль почав записувати завдання на найближчі дні:

1. З'ясувати, як склалися долі кожного, хто був зв'язаний із справою Апостолова — Гущака, хто з цих людей живий. Зустрітися.

2. З'ясувати, як склалися долі працівників міліції, які вели справу Апостолова — Гущака або так чи інакше стикалися з нею, хто з них живий. Зустрітися.

3. Дати завдання кожному члену оперативної групи…

Коваль ледве дописав свій план, як почув легеньке кахикання. Підвів голову. Біля нього стояла мила худорлява дівчина, яка чергувала в читальному залі. Крім них, уже нікого не було.

У вікна заглядав пізній вечір.

— Ми закриваємо. Прошу вас здати документи.

Коваль підвівся і пішов до столика, де мав покласти підшивки. На душі в нього стало спокійніше. Почувався так, ніби все ж таки знайшов якусь зачіпку. Так, певно, заспокоюється альпініст, коли на гладенькій скелі раптом відчує під ногою найменшу виїмку.

Це не було відчуття виконаної справи, а поки що тільки впевненість — у ньому народжувався той особливий, притаманний розвідникам і оперативникам, динамічний настрій, коли в людині все ніби насторожується, зосереджується, дисциплінується.

10

— Ах, Дмитре Івановичу, Дмитре Івановичу, дорогий земляче, — поблажливо промовив юрисконсульт Козуб і зіперся підборіддям на руку. — Ви не уявляєте собі тодішньої обстановки!.. Скільки вам було, як гриміло? У двадцятих?.. Школяр. Першокласник… Мабуть, не пам'ятаєте пана Кульчицького? Як його судили за те, що хотів підпалити конфіскований особняк! Потім там Народний дім був… А наш літній сад?! Дощаний «театр» з його дірками у стелі, такими великими, що зорі видно і на виставу люди приходили з парасольками! — юрисконсульт смаковито засміявся.

— Аякже, — і собі посміхнувся Коваль. — Театр увійшов у життя кількох поколінь.

— Для мого часу це був центр культури і духовного розвою… Влітку відбувалися там лекції, диспути, всілякі збори. Та й вистави. Хоч і сутужно було, а приїздили з Полтави і Харкова артисти.

— І нас, підлітків, тягло туди.

— Його ще до революції поставив якийсь кмітливий купець… Пам'ятаю, як під час голоду за вхід платили жменею квасолі чи склянкою пшона, щоб нагодувати артистів…

А потім у двадцять другому я виїхав у тодішню столицю — Харків, трохи попрацював, і як крутонуло — по всій країні… Але рідний край… рідний край!.. Хіба його забудеш! Ніколи і нізащо! Ні Ворскли, ні стежок дитинства, ні перших років змужніння… Цікаво, чи уцілів літній театр після війни? Я там не був… А ви давно були на Полтавщині?

Коваль не відповів. Час від часу в ньому спалахувало гостре бажання поїхати за Ворсклу, у рідне містечко. Було таке пекуче, що, здавалося, все покине, сяде в поїзд і за кілька годин повернеться на десятиліття назад — прогулюватиметься вулицями й завулками, що навіки вкарбувалися у пам'ять, побачить давніх знайомих, а потім сяде на кручі, де стояла колись Зінина хатинка, над Ворсклою і дивитиметься на безкрайню далину, слухатиме, як у дитинстві, шарудіння хмар над головою і підводитиме незриму риску під плином фактів, подій, щоб знайти смисл прожитого, досягнутого. Адже найлегше це зробити на рідних стежках…

Але так ні разу й не сів у поїзд, не повернувся в країну дитинства. Щороку давав собі слово і щороку відкладав цю зустріч. Там пролетіли не лише роки, а й бурі; знав, що не знайде ні знайомих вулиць та завулків, спалених війною, ні стежок, які зберегли тепло його ніг, бо іншими молодими ногами протоптані інші стежки; знав, що не зустріне знайомих облич… А можливо, Ковалю ще не хотілося підводити ту риску в житті, і він зволікав це побачення з дитинством, як з року в рік відкладає письменник писання мемуарів…