Таємниця забутої справи

Субота безнадійно махнув рукою. Спочатку він і сумнівався, і радів, коли комісар наказав Ковалю очолити оперативну групу і допомогти слідству у збиранні речових доказів. А тепер ясно, що підполковник прагне затягти розслідування. Навіщо? Якщо Коваль і далі чинитиме опір швидкому закінченню справи, комісар зніме з того ж Коваля^ добрячу стружку, бо й міліції треба, щоб розслідування закінчилося у належний строк.

Слідчий зітхнув і підвівся з табурета.

— Дякую, Дмитре Івановичу, за гостинність.

— Це вам спасибі, що допомогли в садку…

Рипнула хвіртка. Обидва повернули голови. Коваль не помітив, як у Суботи заблищали очі.

На подвір'я увійшла Наталя. У коротюсінькому квітчастому платтячку, засмагла, із скуйовдженою зачіскою і піонерським галстуком на шиї вона сама скидалася на піонерку.

— Якими вітрами?! — радісно вигукнув Коваль. — У вас же в неділю основна робота!.. Знайомтесь, — звернувся до Суботи. — Донька Наталя.

— Я на кілька хвилин. Приїхали за атракціонами. Привіт, Валентине Миколайовичу, — подала руку гостеві. — Ми вже давно знайомі, — кинула батькові.

— Теніс, — пояснив Субота. — У нашому клубі.

Подробиці значення не мали. Тривожне почуття раптом охопило Коваля. Так от хто той невідомий, якого Наталя приховує і який стане для неї авторитетом більшим, ніж батько! Вся істота підполковника чомусь запротестувала проти цього несподіваного вибору доньки. Ще й смішна гіркота оперативника додалася: «… А свою дочку проґавив!..» Втім, може, це йому тільки здається. А якщо й так?! Розумний, чесний хлопець…

— Я вже думав, де ви пропали, — тим часом говорив з Наталею Субота.

— На клубний корт вийду у вересні… Поки що приїздіть у табір. Є де пограти, — відповіла дівчина, прямуючи через веранду в кімнату. — Буду рада, Валентине Миколайовичу.

— Я пішов, Дмитре Івановичу, — промовив Субота, проводжаючи очима Наталю.

Так і не сказавши Ковалю відверто, що пригнало його сьогодні у гості, слідчий гайнув стежкою, відчинив хвіртку і вмить зник за порослим плющем зеленим парканом.

Підполковникові все ж таки хотілося думати, що у впевненості Суботи з'явилася тріщинка і він прийшов лише задля того, щоб у розмові перевірити себе.

9

Дмитро Іванович протягом двох днів їздив на колишню околицю міста, де з давніх-давен містилися штаби, військові училища і яка тепер стала близькою, бо після війни місто розрослося, розступилося перед переможним наступом білокам'яних висотних новобудов, і старі вулиці та майдани ніби притислися одне до одного.

Але Коваля не цікавили військові установи: він їздив до модерного хмарочоса із залізобетону та скла, який далеко відсвічував зеленкуватими вікнами на всю стіну. Це був Центральний архів Жовтневої революції.

У матеріалах Міністерства внутрішніх справ підполковник знайшов лише згадку про якогось Гущака, одного з мізерних отаманчиків, що розплодилися під час громадянської війни, як миші у врожайний рік. Чи про того Гущака згадка, який цікавить його, чи про якогось іншого — не встановив і тепер покладав надії на Центральний архів, де зберігалася уся документація тих далеких часів.

Надії не справджувалися. Минав другий день роботи з архівами. Коваль перегорнув цілі паки підшивок, підколотих папірців, пожовклих і вже таких благеньких, що, здавалося, ось-ось розсиплються.

Від паперів пахло трухлявиною і підіймався у сонячному промені пил. Здавалося, танули самі папери і відлітала з роками їхня жива душа. На багатьох уже вицвіло поганеньке та ще, певно, розведене, а може, й саморобне бузинове чорнило, так що окремі слова важко було роздивитися, і Коваль з жалем подумав, що настане час, коли доведеться читати ці документи за допомогою експертизи…

За цими невиразними, пожовклими, з блідим текстом папірцями бачилося дуже багато. Оті накази по Головміліції республіки чи по губміліціях, окружних і повітових, надруковані або написані від руки на клаптях обгорткового паперу, краще за будь-які лекції розповідали про часи, коли не вистачало не лише зброї та хліба, але й паперу для наказу, а машинка з побитими літерами була тільки у штабі Головміліції республіки…

Невеликі аркушики розповідали про відчайдушну сміливість і непохитну віру у світле майбутнє не дуже освічених, простих серцем, незаможних хлопців з міліцейською пов'язкою на рукаві сіряка.

«Захопивши в полон міліціонера, — читав Коваль на пожовклому документі, — отаман питав свою жертву: «Комуніст?» І, почувши ствердну відповідь, наказував бандитам: «Стріляй його!»

Картину за картиною розгортали перед Ковалем ці папери, вирізки із старих газет, хвилюючи його так, мовби сам був учасником подій.