Таємниця забутої справи

Товариші злякано дивилися на нього. Малий Гриць уже зник з очей — і все здалося немов навіянням нечистої сили, що кублилася тут, у темних ярах, у вогких гадючих ямах, у бездонних сом'ячих вирах.

— Я піду сам, — сказав Дмитро, коли кинулися до нього.

Навіть Зіні не дозволив підтримати себе, зробив кілька непевних кроків.

А потім йому знову стало зле, потемніло в очах і схотілося сісти на землю. Жодної думки не було в великій, миттю спорожнілій голові. Подивився на зляканих товаришів, які не хотіли залишати його самого, — і не побачив їх, мовби ковзнув сліпим поглядом.

Несподівано почув інше: тихий плюскіт Ворскли в берегах, шамотіння високих крон, багатоголосий гомін вечорового лісу, і йому стало страшно тут, віч-на-віч з природою. В голову недоречно ввірвався безглуздий мотив: «Капітан, капітан, посміхнися…» — і враз обірвався…

Хотів побачити батька, уявити його собі — і не міг. Сам собі здавався маленьким, слабким, безпомічним, відчуваючи, що в житті щось нагло обірвалося і не повториться ніколи. Він затулив руками лице і, не стримуючи сліз, спотикаючись, кинувся бігти горою до містечка…

Так почалося доросле життя Дмитра Коваля…

… Забути дитинство? Ворсклу?! Це забути самого себе…

* * *

Від спогадів Коваля відірвав знайомий звук — рипнула хвіртка. Потім долетів стукіт босоніжок по утрамбованій камінцями стежці. Донька! Коваль оглянувся. Тільки тепер помітив, що у садку вже споночіло, і, потираючи замлілу на лаві ногу, почвалав до хати.

Спогади дитинства, мов розвіяні хмари після дощу, іще чіплялися клаптями за душу. Подумав, а чи будуть у Наталі такі хвилини повернення в дитинство і куди вона повертатиметься — до асфальту вулиць, між кам'яні коробки висотних будинків?

Наталка скучила за батьком, поцілувала; від неї війнуло сосною, запахом спаленого сонцем волосся, травами… Ну от, а він чомусь «асфальт»!..

— Наталю, хочеш, поїдемо на Ворсклу?.. Побачиш, де бігали твої батьки босі…

— Ет, — засміялася дівчина. — Це нецікаво, любий тату…

— А що ти згадуватимеш з дитинства, Наталко, яку красу? — спитав, ласкаво куйовдячи хлоп'ячу шорстку зачіску.

— Яку?.. У тебе з мамою була Ворскла, а в мене краса міста, його майданів, парків, палаців, широких бульварів… Краса нового віку!.. А наш садок? А Дніпро?!

— Ну що ж, здаюся, — зітхнув Коваль, зрозумівши, що говорять з донькою про різні речі — вона про красу, а він — про душу краси, про живу душу верби, про чорні очі терпкого терну, про чепуруху калину, про берізку, що до дуба прихилилася, про закоханих шипшину і глід, шепіт яких чути тільки у тихих безлюдних куточках…

12

Іванові Петровичу Козубу теж не спалося тієї ночі. Зустріч з підполковником Ковалем схвилювала його. Перебирав у пам'яті своє життя. Але чомусь найбільш уперто ліз у голову спогад про першу любов, про Марійку…

* * *

Напливає на мить на Івана Петровича туман, застилає очі, а голи починає розвіюватися, то старий юрист бачить крізь його пелену самого себе — людиною молодою, недавнім «реалістом», на кашкеті якого замість кокарди — вирізаний з бляхі чорно-білий знак: череп і схрещені кістки, а на поясному ремені — саморобна бомба. Бачить він і весь їхній анархістський загін на чолі з кудлатим матросом — «божевільним Христом», промови якого складалися звичайно з однієї-двох фраз про бога і революцію і супроводжувалися стріляниною з маузера.

А потім молодий Козуб передумав і почав працювати в ревкомі, виловлюючи колишніх своїх спільників…

Згадуються нічні бої, несподівані нальоти, торжество перемоги, береги Ворскли і шепіт нічного гаю. Згадується і Ярмаркова площа, і виселок Колонія, що на півдорозі до станції, де жила Марійка — донька телеграфіста Триверстова.

Ох, Марійко, Марійко… З далеких туманів приходиш ти нагадати про себе, про ті незабутні часи! З кожним роком, з кожним десятиліттям усе дужче розпливаються риси твого обличчя, забувається колір очей, і звук голосу, і твої слова, і ти стаєш не просто дівчиною, не просто першою коханою, а символом молодості.

У пам'яті Козуба постають ошатні дерев'яні будиночки, поставлені залізничною компанією на крутому березі Ворскли, строгі доріжки поміж тими будиночками, посипані чистим, як цукор, річковим піском і облямовані побіленими камінцями.

Жили у цій дачній Колонії, звичайно, не стрілочники-інваліди, не кочегари, а залізничні чиновники, що прислужилися компанії і вийшли на пенсію, і лише окремі бідолахи, такі, як Марійчин батько, що втратив обидві ноги, рятуючи від аварії поїзд, могли потрапити у цей райський куточок…

У вирі нового життя молодий Козуб не цурався і звичайних утіх. В глибині душі вважав, що революцію зроблено для нього, щоб і він, син сільського фельдшера, міг сповна пізнати радість життя. Революція почалася під час його змужніння, і юний Іван Козуб мало не плакав від щемливої радості, що все сталося так вчасно. Це почуття не покидало його ні тоді, коли був з анархістами, ні коли утік від них.