Таємниця забутої справи

— Ну, сміливіше! Не бійтеся, — раптом засміявся його співбесідник. — Чули як про банду… Так? Але це не банда. Це хоч і невелика, але рішуча народна організація… Шкода, що у темряві не маю змоги відрекомендувати пана Гущака, який представляє зараз її…

З кутка кімнати долетіло ввічливе покректування, яке мало засвідчити, що представник названого «Комітету» чує розмову і приєднується до сказаного.

— Можемо впоратися і без вашої допомоги. — Чоловік зупинився у темряві навпроти Апостолова, так що колишній банкір почув його поривчастий подих. — Сил у нас для цього вистачить. Але ми хотіли зробити усе тихо, щоб потім заявити, що це більшовики вивезли. Ясно? їм навіщо грабувати. Вони тут і так господарі!.. Ну то як, пане Апостоле? Згода?

Апостолов, вагаючись, мовчав.

— Вам іще не віриться, що добро у підвалі не ваше?

— А про сім'ю мою ви подумали? — нарешті спитав колишній банкір. — Що буде з дітьми?

— Вас заберемо з собою. На поталу не залишимо. Згодом переправимо у Польщу. А звідти сто доріг… У вас, здається, і в Берлінському банку дещо є… Не змогли втекти ні з Скоропадським та німцями, ні з Денікіним… Тепер доля дає вам неповторний шанс…

— Ви надзвичайно поінформовані, — сухо зауважив господар кабінету, уже опанувавши себе, бо зрозумів, що потрібен нічним гостям і вони не посміють ні пограбувати його, ні вбити. У темряві йому не було видно зверхньої посмішки чоловіка, що знову відійшов до вікна. Тільки з інтонації голосу міг здогадатися про це.

— Така наша служба.

— Але нё зовсім точно, — так само сухо сказав далі Апостолов. — Я й не збирався тікати від свого добра. Ні з гетьманом, ні з Денікіним… та й з вами… Ще треба добре подумати. Моє завдання полягало в тому, щоб урятувати цінності.

— Для більшовиків?

— Для своїх клієнтів.

— Це благородно, — раптом погодився співбесідник. — До речі, у вас і моєї дружини папери лежать… Але повернемося до справ… Про сім'ю свою не турбуйтеся, ніхто не чіпатиме… У вас, здається, молода, гарна дружина…

Апостолов прокашлявся, але гість не дав йому заговорити.

— Якщо хочете, згодом їх теж переправимо на той бік… Яка варта тут? — уже діловим тоном запитав він.

— Зараз невелика. Тільки біля центрального входу, звідки можна потрапити в операційний зал і до камер схову.

— Хід знадвору, яким ми зайшли, зовсім не охороняється.

— Час від часу вартовий оглядає і його.

— Знадвору можна потрапити до підвалу?

— Якщо пройти через мої кімнати до операційного залу. Але на шляху — металева сітка до самої стелі.

— До стелі… до стелі… — пробурчав чоловік. — У вас є ж ключ від сітки. Значить, і ми пройдемо! До чого тут «до стелі» чи «не до стелі».

Знову запала тиша. Тільки ліпив у шибки снігом поривчастий вітер.

— Мене дивує, що так погано охороняють цінності. — Чоловік притулився лицем до шибки і вглядівся в ніч.

— Ми, як ви знаєте, не працюємо. Колись це був невеличкий банк Кредитного товариства. Після націоналізації не функціонував. А тепер його нібито перетворюють на зовнішторгівський. Торгівля у нас із закордоном жалюгідна — вивозимо ліс, прядиво, різні кустарні вироби, дерев'яні ляльки, керамічні іграшки. А ввозимо теж дріб'язок, беремо, що дають… Нині влада намагається збільшити зовнішню торгівлю. Для валютних операцій потрібен на Україні банк з якимсь золотим запасом. От і воюють зараз Уповнаркомзовнішторг, — тьху, язик зламаєш! — з Українською Радою народного господарства — кому має належати цей банк з його активами.

— Поки пани б'ються, кіт сало поїсть, — засміявся чоловік біля вікна. — Ключі від сховища, сподіваюсь, у вас?

— У мене, — відповів Апостолов. — Але контрольні у комісара. Своїми я відімкнути хід у підвал не зможу.

— Мда… Не хотілося дверей ламати… А до сейфів?

— Сейфи теж на контролі. Англійські замки я відчиню, а французькі — тільки комісар.

— Заманити його сюди і… — запропонував представник «організації», названий Гущаком. — Де він живе?

— Ні, — похитав головою чоловік біля вікна. — Ніякого галасу і жодного насильства!

— Можна зарадити справі, — раптом заговорив чоловік з глибини кабінету.

— Що маєте на увазі?

— Сидить у мене одна пташка — фахівець по сейфах, ведмежатник… На п'ятірку витягує навіть із застосуванням амністії… Організую йому втечу і привезу сюди…

— От і гаразд, — знову підвівся з крісла чоловік біля вікна. — Значить, про все домовились, Павле Амвросійовичу?

— Тільки якщо силоміць примусите, тобто вивезете як заложника або полоненого.

— Гаразд. Операція відбудеться післязавтра опівночі. Рівно о дванадцятій ми будемо тут. — Він простяг руку Апостолову, знайшов його пальці і міцно потиснув. — Сподіваюсь, що ця негода надворі триватиме довго… — Потім, немов щось згадавши, додав: — Дивіться, Павле Амвросійовичу, гра у нас чесна… Нам, до речі, іще дещо відомо. Як, наприклад, з'явився рахунок на ваше ім'я у Берлінському банку. Чи не за акції націоналізованих Південно-Російських заводів, які ви дешево перепродали німцям, щоб за Брестським договором вони пред'явили їх більшовикам як свою власність і злупили грубі гроші?