Таємниця забутої справи

Голос у Люди — теплий, ніжний, вона розрум'янилася і була схожа на школярку, що одержала п'ятірку з важкого предмета.

«Поздоровляю», — сказав Василь якимсь чужим, офіційним голосом, вивільняючись з Людиних обіймів. Але швидко отямився і, задихаючись від слів, заговорив… Він сказав усе. Все, що зібралося у нього на душі, все, що готував для відвертої розмови. Говорив, а вона злякано слухала, зіщулившись, немов на неї замахнулися, але не опустили обуха, не ворушилася більше, тільки часто-часто кліпала очима і здригалася.

Так, він сказав їй усе, сказав, що падлюка, що не гідний її почуття, боягуз, що не може жити без Лесі і вартий того, аби вони обидві прогнали його геть. Але тепер — пізно. Тепер, якщо вона, Люда, хоче, він одружиться з нею, але вона все життя буде носити в собі кривду, а він — злість до неї і любов до іншої, і діти їхні будуть покривджені від народження, психічнохворі, бо це не будуть діти кохання, а плоди вимушеного обов'язку. І якщо вона вважає, що це і є нормальна сім'я, то сьогодні ж — навіть негайно! — він піде з нею до загсу. Якщо вона цього хоче після його сповіді, то будь ласка, будь ласка, будь ласка!..

Він відчував, що несправедливо ображає її, але не міг зупинитися. Він усе стояв і кричав, кричав, наче вона була глухою. Потім видихся, притулився спиною до холодної стіни і спокійно сказав:

«Я знаю, що перед тобою я — скотина. І навіть не маю права просити прощення за те, що скривдив тебе. Адже я дуже тебе скривдив».

«Ти скривдив себе. Ти — вільний. Іди геть!.. Йди і не приходь більше ніколи, чуєш! Не приходь і не дзвони навіть, не смій!»

«А дитина? Людо, як же тепер бути? Що ж нам робити?» «Тепер? Нам? Тепер це моя справа. Тільки моя!.. Чого ж ти стоїш! Іди!..» — вона заплакала і втекла в кімнату. Як усе недоладно, гидко вийшло!

Він постояв ще трохи на кухні в якомусь оціпенінні, погладив рукою теплий кофейник і пішов, не попрощавшись. Усе!

Здавалося б, очікувана свобода — ось вона! І Леся ні про що не довідається. Не довідається, що він у той день наплював у душу хорошій людині, що цим своїм вчинком, можливо, убив ненародженого. Він таки — вбивця! Справжній, огидний. Але він — вільний! Вільний від маленької гордої Люди. Яка принизлива перемога! Вільний від своїх слів, своєї обіцянки… А від совісті?

Увесь той день було дуже тяжко і гірко.

До Миколи йти вже не знайшов сил. Та й бажання. Він блукав по парках, по схилах над Дніпром, трохи заспокоївся і, тримаючи себе в руках, рушив на заздалегідь умовлене побачення з Лесею.

Того вечора він зробив усе. щоб Леся не відчула його збудженого, знервованого стану. Але те не дуже вдавалося… Тепер, у камері попереднього ув'язнення, часу, щоб подумати, було вдосталь, і від цих спогадів ставало на душі ще самотніше. Ні, будь-що-будь, він не скористається цим «алібі». Й так все з'ясується — адже не можуть засудити невинного… А якщо можуть? Що тоді?.. В крайньому разі, попереду ще суд, де він в останню хвилину зможе все розповісти, суд, на який, звичайно, прийде і Леся… Ні, краще про це не думати!..

Якби тільки Микола нічого не сказав Лесі, намагаючись його врятувати. Адже Микола та Яковенко — найближчі друзі — знають про Люду. Микола часто лаяв Василя за його підлу нерішучість і, певно, здогадався тепер, де міг бути Василь у той трагічний вечір. Невже не пожаліє його з Лесею і розповість?..

Василь ще раз підійшов до ненависних грат у дверях. Черговий уже змінився. У віконці над його столом небо стало темно-сірим. Скоро ніч. Ще одна страшна ніч. Скільки їх таких попереду?!

— Начальник, пусти… — нестерпно, як зубний біль, заканючив знайомий голос у сусідній камері.

Василь повернувся на місце, ліг на потемнілий від часу поміст, дошки якого були гладенько відполіровані чиїмись тілами, і, впавши обличчям на схрещені руки, тихо заплакав, тремтячи від жалості і ненависті до себе…

18

Голова правління банку Павло Амвросійович Апостолов тяжко переніс несподівану смерть дружини. Довго хворів, запустив справи. Дітей доглядала Єфросинія Іванівна — молода гарненька вихователька з Інституту благородних дівиць.

Одужуючи, Апостолов поступово почав радитися з Єфросинією Іванівною і щоразу переконувався, що вона не тільки гарна, але й кмітлива жінка.

Коли прийшла звістка з Петрограда, що там владу взяли до своїх рук більшовики, Єфросинія Іванівна сама перша заговорила з Апостоловим:

— Павле Амвросійовичу, а як ви з дітьми тепер?.. Що збираєтесь робити?

Апостолов повернув голову до виховательки і довго дивився на неї мовчки. Він і сам думав уже про те, що спитала Єфросинія Іванівна, але в її устах ці слова здалися йому несподіваними.

— Щось придумаємо, — непевно відповів, не бажаючи розкривати свої плани.

— Роздумувати часу немає, — раптом твердо заявила жінка. — Потрібно негайно сховати у надійному місці ваші цінності… Всі! — наголосила вона. — Банк — місце ненадійне… Зокрема, камінці… По-друге… слід рятувати дітей. Їм потрібна мати…

Апостолов не раз уже ловив себе на думці, що йому подобається ця жінка. До того ж справді — діти, Клава і малий Арсен, і становище удівця…