Таємниця забутої справи

— Ой Клавонько, — охкала мачуха. — Не суди мене. Боюся я з голоду вмерти… І щоб ти і Арсенчик вмирали, не хочу… Найстрашніша це смерть, — додала пошепки і здригнулася, мерзлякувато повівши плечима.

На другий день після цієї розмови Клава зникла. Пішла увечері й не повернулася. Не було її день, два, тиждень. Єфросинія Іванівна полегшено зітхнула…

Якось уночі, коли Єфросинія Іванівна, покинувши гостей у залі, заснула у своїй спальні (тепер, як пасербиця зникла, вона почувала себе вільніше і розгулялася на всю губу), у двері постукали.

Схопилася. Боса, у самій сорочці підбігла до дверей, хапаючись рукою за серце, мовби його стукіт могли почути на вулиці.

За дверима було тихо.

Потім стукіт повторився.

— Хто там? — не своїм голосом спитала Єфросинія Іванівна.

— Це я, Клава, відчиніть…

Дівчина не увійшла, а вповзла у хату.

У слабкому мерехтливому світлі маленької гасової лампи здавалася кішкою з перебитим хребтом.

— Де ти пропадала?

Клава зупинилася біля столу і мовчки, із страдницьким виразом обличчя, терла руки. «Відморозила, — подумала сердито Єфросинія Іванівна. — Не вистачало на мою шию інваліда!»

Довгі, наче набряклі, пальці Клави відразу почали червоніти в кімнаті, а біле обличчя посиніло, лякаючи запалими щоками і загостреним носом.

«Ну, мрець, та й годі, — тяжко зітхнула Єфросинія Іванівна. — Хоч би вже швидше туди або сюди, прости господи. Бо й сама не житець, і другим клопіт… І що в ній побачив той Могилянський?! Хоч, правда, дівкою гарна була… Але тепер…»

Немов зрозумівши її думки, Клава почала неслухняними пальцями розстібати на собі пальтечко, яке колись було пошито їй на весну і з якого вона давно виросла так, що тільки страшна худорба дозволяла натягти його. Вийняла з-за пазухи половину пласкої житньої хлібини і поклала на стіл.

— Так боялася за тебе! — розтулила вуста мачуха. — Хотіла шукати. А де — і сама не знаю. Ну, слава богу, жива… — Єфросинія Іванівна критичним поглядом ще раз зміряла завмерлу біля столу постать, від якої аж під стелю падала тінь, і широко позіхнула. — Лягай, спи… Ніч іще… І мені сон перебила… Та не горюй дуже. Така наша доля… — забурчала знову, мостячи у кутку Клаві постіль із старих ковдр. — Тільки ти краще тут, вдома… По вулицях не ходи… А то до міліції втрапиш… Найкраще було б з Могилянським помиритися. Дурна дівка! Він багатий, у гроші вбився, дали комісари торговцям хід, тепер у нього все є, і м'ясо, і сало. Шоколад «Міньйон» навіть приносить…

Клава похитала опущеною головою.

Єфросинія Іванівна розуміла її. Звичайно, Могилянський мерзотник. У добрі старі часи вона йому руки не подала б. Але все ж таки це краще, ніж вулиця…

— Вони й мені, — провела пальцем по горлу, — ось так. Але треба, Клавонько… мусимо. Дитя он… — Вона кивнула на ліжко, де, зібгавшись, спав малий Арсен. — Нещасна наша доля, — і раптом заплакала.

Клава, нічого на те не сказавши, скинула пальтечко і, немов підтята, впала на ганчір'я. Заснула ще до того, як мачуха погасила лампу і вмостилася у свою прохололу постіль.

19

Артистка була в садку, коли інспектор Коваль відчинив хвіртку. Спочатку спостерігала здалеку, від крислатої яблуні, як незнайомий чоловік у сірому костюмі, роздивляючись, повільно йде від хвіртки до її дверей. Потім рушила навперейми. Глянувши на неї, Коваль зрозумів, що це та людина, яку він шукає. Її повне обличчя ще зберігало сліди минулої краси. Та й у всій опасистій постаті жінки відчувалося вміння актриси контролювати свої рухи, що допомагало їй у свій час бути граціозною і звабливою.

— Добридень. Ви — Ванда Горохівська!

— Так.

Вона не здивувалася. Колись її відвідували незнайомі люди, які виявлялися посланцями шанувальників таланту або й самими шанувальниками. Згодом вони зникли, і зараз Горохівській здалося, що гість прийшов із забутої країни молодості. Вона усміхнулася ласкаво і навіть зверхньо. Як багато років тому, коли у театральну вбиральню їй приносили букети квітів. Тепер це було манірно і трохи смішно. Коваль зробив вигляд, що не помітив цього, і лаконічно відрекомендувався.

— О, міліція?! — здивувалася Горохівська. Втім, грайливий посміх не зник з її підфарбованих вуст, хіба що тільки в карих, ще не зовсім зів'ялих очах промайнула настороженість. — Що ж, прошу до господи.

Важко переставляючи ноги, взуті, незважаючи на спеку, у теплі черевики, вона пішла попереду і, повільно піднявшись на ґаночок, відчинила двері.

Підполковник почекав, поки широка постать господині, погойдуючись, запливла в коридор, а тоді й сам переступив поріг. І мало не впав: під ноги потрапив якийсь обруч. «Хула-хуп? — подумав Коваль, підіймаючи і ставлячи до стінки тонкий обруч. — Невже стара крутить?»

— Що там? — спитала з глибини коридора Горохівська.

— Все гаразд, — відповів підполковник, обережно пробираючись далі до світлої прямокутної плями дверей, відчинених господинею.

За професійною звичкою, одним поглядом охопив кімнату артистки і все в ній побачив: і старенькі м'які меблі, і засушені квіти від колишніх букетів, і пожовклі афіші, наклеєні на стінах, і два вузенькі залізні ліжка попід ними.