Тенета війни

Запах розквіт малюнком: троє вершників тримали курс на північ, їхні коні, з огляду на темінь, бігли лісом обережно, а на світанку помчали дорогою впевненіше та швидше. Запах закручувався, наче нескінченний дороговказ, розбурхував уяву, виписував картини: як він катує покидьків, змушує їх ридати, як вони благають про помилування... Ненависть та жага помсти розпалювали кров, і сірий вовк мчав так хутко, що Упирю доводилося нагадувати про себе іржанням.

Характерник знав цей старий гостинець, мандрував ним кілька разів. Неподалік стояла покинута корчма, що занепала разом із дорогою. Запах густішав. Схоже, лиходії вирішили перепочити у забутій місцині, думали, тут ніхто їх не знайде...

Тепер Гнат скрадався поволі, вслухаючись і принюхуючись. Неподалік стояли коні — не троє, а четверо. Вовк зупинився та ретельно обстежив стіни корчми. Двоє на другому поверсі, ще двоє внизу. Знайомий запах.

Хижак обережно наблизився до дверей. Головне — наскочити зненацька та не перебити їх першої ж миті, інакше...

— Ані руш!

З вікон обох поверхів висунулися рушниці.

— Старий вовк, старі трюки, — почувся знайомий голос. — Казав же, хлопці, він хутко нас розшукає! Не доведеться знову безлад розводити. Оце моторний хлопець!

Мармуляд вийшов із корчми, тримаючи його на прицілі.

— Вони, Гнате, не вірили, а я кажу: він колись так курей у варягів тягав! Славні були часи, — крива посмішка враз зникла з його обличчя. — Перекидайся на людину. Розмова є.

Вовк загарчав, притиснув вуха і припав до землі.

— Ану цить! — Мармуляд повів рушницею. — Не рипайся! Тут срібло, зрозумів? Не дуркуй і негайно перекидайся, доки мені терпець не увірвався.

За кілька секунд із вовка вилущився Гнат, скидаючи з себе рештки хутра.

— Мерзенне видовище, — Мармуляд сплюнув. — Дідько! І все це замість того, щоб випивати десь разом на Покрову!

— Я мав інші плани, гнидо.

— Ти в нас тепер сім'янин, знаю. Ми трохи наглядали за твоєю родиною, — давній знайомець підморгнув. — От навідалися, зоставили запрошення на зустріч.

— Ви, сучі діти, за це заплатите, — Гнат перевів погляд з Мармуляда на трьох стрільців у вікнах. — Чуєте, виродки? Я вас убиватиму повільно, а потім жертиму ваші обличчя...

— Розумію, ти трохи засмучений, — погроза не вразила Мармуляда. — Але мені наказано переконливо запросити тебе до Шевальє, побазікати про одну справу.

— Я більше не маю спільних справ із Шевальє.

— Справді? Ти це серйозно? — Мармуляд реготнув. — Мати справи з Шевальє — це як твоя срана угода, дорога в один кінець. У нього на тебе плани, тож я прийшов супроводити тебе до Києва. Вдягайся, годі піструном розмахувати.

— Нікуди з тобою не піду, сучий потрох, — його лють була гострою й крижаною, наче шабля на морозі. — Згину, але вас загризу. Чуєте, наволоч? Ви всі приречені!

Гнат відчув їхній страх: він змінював запах їхнього смердючого поту. Характерник приготувався обернутися на вовка. Хай вони озброєні сріблом, та чотирьох він здолає!

— Не раджу, — Мармулядова рука пірнула за пазуху. — Якщо ми загинемо, твоя дружина отримає сумну звістку...

Він дістав невеличкий клаптик паперу і ребром метнув його характернику.

— Як думаєш, ти їй тут сподобаєшся?

Дагеротип. Гнат і Орися... у ліжку. В усіх подробицях, які можна зловити камерою.

— У Шевальє таких цікавинок чимало, — підморгнув Мармуляд. — І не тільки з цією файною кралею, але й з нічними мавками!

Гнат стиснув дагеротип так сильно, що краї різонули долоню.

— Звідки... Як ви зробили це?!

— Нехай славляться новітні винаходи, — відповів Мармуляд. — Показати інші світлини? Вибачай, привіз лише одну. Решту тримають у кількох дуже надійних сховках, аби тобі не вбрикнуло знайти їх та знищити.

Гнат подивився на дагеротип і зрозумів, що програв. Шевальє знав, куди бити.

— Перехотілося гризти нам горлянки? От і добре, бо мені вже остогидло стирчати в цьому задуп'ї. Гайда до Києва!

— А гімна мерзлого не хочеш?

— Ні, красно дякую. Вдягайся.

— Я помщуся, Борисе.

— За те, що я сумлінно виконую свою роботу? — здивувався Мармуляд. — Але втішений, що ти не забув мого імені. Тепер будь чемним хлопчиком, одягайся та сідай верхи. Столиця чекає!

Характерник підкорився.

Яким наївним він був, коли думав, що зіскочив із золотого гачка. Болото ніколи не відпускає так легко. Шевальє надурив його, наче хлопчиська, дозволив повірити, що відпускає, а потім смикнув за вудку. І нема кого винуватити крім себе.

Конвоїри були досвідченими: тримали рушниці напоготові, не спускали з нього очей, та Гнат і не планував тікати. Всю дорогу він гарячково вигадував, як надурити Шевальє.

Вечірня столиця була огидною, холодною й непривітною. «Нічна Мавка» зустріла звичними веселощами: Тарасик ледь устигав наповнювати чарки, дівчата сміялися на колінах нетверезих чоловіків — усе, як Гнат колись любив. Він зловив дивний погляд Лілеї, по тому загін покинув залу і спустився до казино, що сьогодні не працювало.

— Мон амі! — Шевальє розкинув руки, наче для широких обіймів. — Хто б міг подумати, що компромат, збираний на дипломата, раптом знадобиться для характерника!